— Написати рапорт про відставку — це було моє рішення. Але до нього спонукали деякі речі та люди. Про них говорити потрібно з холодною головою. Я не готовий, — каже колишній керівник Донецької військово-цивільної адміністрації 56-річний Павло Жебрівський.
Зустрічаємося в його офісі на вул. Кирилівській у столиці. У кабінеті відчинене вікно. Надворі гроза. Він сідає за стіл для переговорів. Помічниця приносить нам каву і воду.
Минув місяць, як ви залишили Донеччину. Що змінилося за цей час?
— На мене включили всі лайномети, які є в державі. Перші два тижні спав по 2 години на добу. Було страшенно образливо.
Я п'ять місяців був на війні. Потім мав перерву — працював у Києві. Згодом три роки на Донеччині. Бійцеві, який іде на ротацію, потрібна психологічна реабілітація. Для мене — також.
Яким ви побачили Донбас 2015 року?
— Я побачив розгублених людей, які не розуміли — що далі, куди рухатися і як.
Нам вдалося дещо змінити. Започаткували проект "Український донецький куркуль". Кожна людина, яка хотіла відкрити власну справу, могла написати бізнес-план і отримати грант до 500 тисяч гривень. Торік з'явилося 136 таких куркулів. І понад 50 цього року.
Почали відроджувати історію й культуру області. Люди з'ясували для себе, що їхній край має набагато давнішу і глибшу історію.
Якщо буде державницька політика Києва, Краматорська чи в майбутньому знову Донецька, то за п'ять-сім років ми ще посперечаємося, хто більший патріот — донеччани чи львів'яни.
Як ситуація в області змінилася за три роки?
— Ніхто з людей, які живуть на українському Донбасі, не прагне в ДНР. 15–20 відсотків хочуть повернутися в СРСР. Відсотків 30 — патріотичне ядро. 50–55 відсотків — люди, з якими потрібно працювати. Кожен успішний проект на Донбасі — збільшуватиме кількість патріотів.
Цьогоріч понад 2500 дітей із тимчасово окупованої території вчилися в наших школах. З 1 вересня кількість цих учнів як мінімум подвоїться.
Ви допомагали грошима населеним пунктам, які переклали вивіски українською. Це один зі способів стимулювати регіон до національного?
— Звичайно. На початках я їх переконував, розказував, стращав — що треба зробити вивіски українською мовою. Казали, грошей нема у бюджеті. І люди не сприймуть.
Тоді я придумав таку цукерку — хто зробить це першим, матиме на соціально-економічний розвиток міста 30 мільйонів гривень. Другий — 20 мільйонів, решта — по 10. За першість боролися Дружківка і Покровськ. Дружівка виграла. Супротиву не було в жодному місті.
Рінат Ахметов досі має вплив на Донбас?
— Безумовно. Насамперед там, де розташовані його підприємства. На Маріуполь — де "Азовсталь" і металургійний комбінат імені Ілліча, супутні підприємcтва. Там працюють понад 50 із 500 тисяч населення. Тобто кожен 10-й. А ще є пенсіонери, які пов'язують себе з заводами. Ахметов має вплив на Добропілля, де працює холдинг із шести шахт. На Авдіївку, де коксохімічний завод. Де його агрохолдинг "Харвест".
Крім цього, Ахметову належать телеканали — ТРК "Україна", "Донбас", два канали в Маріуполі. Він надає гуманітарну допомогу в регіоні.
По соціології, він залишається найвпливовішою особою на Донбасі.
Як використовує цей вплив?
— У виконком Радикальної партії пішов колишній директор Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. І той же мер Маріуполя, який працював спеціалістом з персоналу в гірничо-металургійній компанії "Метінвест". Він не був ні відомою, ні публічною людиною. А за короткий час переміг на виборах із 70 відсотками підтримки.
Але коли починалася війна, Ахметову дорікали, що пустив її на Донбас. Більше так не думають?
— Природа не терпить пустоти. Щоб там була демократія, треба працювати над демонополізацією. Інакше 90 відсотків краю й далі буде в руках п'яти сімей.
Якби прийшов великий бізнес, створив робочі місця, дав трохи вищу заробітну плату, ніж в Ахметова. Все.
Чи відчуваються передвиборні настрої в області?
— На перших позиціях — партія "Наш край". Думаю, це гірше, ніж Партія регіонів.
На Донбасі є запит на політичну силу, яка говоритиме відверто. Але це має боліти. Я збираюся сформувати ідеологічну праву партію. На Донеччині будуть осередки цієї політсили.
Яка найбільша проблема Донецька і Луганська?
— Мабуть, така, як і в усій країні: відсутність єдиних правил гри. Український архетип — неймовірний. Якщо запровадити прозорі правила суспільного життя, то "азійські тигри" (нові індустріальні держави Азії — Сінгапур, Гонконг, Республіка Корея і Тайвань, що демонструють високі темпи економічного зростання. — ГПУ), порівняно з Україною, будуть "жалким лєпєтом на лужайкє". Це те, чого не вистачає Україні.
Триває постійний рух населення на окупованих і підконтрольних Україні територіях. Зараз пенсіонери з окупованих районів будуть отримувати пенсії у спецвідділеннях Ощадбанку. Як ви оцінюєте цей рух?
— На тиждень — від 160 до 210 тисяч людей на Донеччині перетинають лінію розмежування. Бо розрізали по живому. Будуть їздити. І зупиняти цей рух не треба. Люди приїздять сюди і бачать, що все змінюється, тут є розвиток.
Але. Там є до 300 тисяч пенсіонерів. Середній розмір пенсій в Донецькій області — 2600 гривень. Виходить, щомісяця ми даємо туди 780 мільйонів гривень. І кажемо: але не дай Бог, ти придбаєш українські продукти чи одяг. Бери гроші — і купуй кацапське або білоруське. Ми ідіоти? Так звані борці з так званою контрабандою — злочинці. Згадайте блокаду (у січні 2017 року активісти і ветерани АТО перекрили залізничне вантажне сполучення з непідконтрольною частиною Донбасу. У березні того ж року, за рішенням Ради нацбезпеки й оборони, тимчасово заборонене переміщення товарів через лінію розмежування. — ГПУ).
Це інше.
— Ні. Донецький металургійний завод, Донецьксталь, Єнакіївська, Старобешівська ТЕС, Зуївська ТЕС, Луганська, вугільні копальні були перереєстровані на підконтрольній території. Близько 300 тисяч працівників отримували заплати на картки в Україні. Вони платили податки, в тому числі — військовий збір. Звідти метал ішов на експорт і давав валюту в український бюджет. Й антрацит — на українські ТЕС. Тепер валюти немає, антрацит купуємо у Росії, США, Австралії.
Копальні й багато заводів закрилися. Єдине місце роботи для тих людей — воювати. 10 тисяч сімей перейшли рубікон. І будуть боятися Україну.
Донбас порівнюють із раковою пухлиною, яку треба відрізати. Це можливий сценарій?
— Тільки україноненависник може пропонувати такі речі. Віддати частину Донеччини, Луганщини, Крим. А завтра хтось захоче Закарпаття, Чернівці. Подумаєш, у Береговому живуть українці мадярського походження. Давайте сусідній країні віддамо, і проблем не буде з мовою викладання у школах? Тоді зупинитись не можна. Уявіть, що там ваші тато і мама. Віддати їх?
Леонід Кравчук недавно в інтерв'ю сказав, що Донеччина і Луганщина — це якась окремішність. Що їм треба дати автономію. Хочеться сказати, Леоніде Макаровичу, ви були поганим президентом, бо не знаєте своєї країни. І все дуже спрощуєте.
Якби хотіли перемоги, то кожне місто велике, кожна область взяла б по громаді з Донеччини чи Луганщини у партнери. І працювали.
За кожну душу треба боротися. Рано чи пізно Росія накриється мідним тазом і нам доведеться забирати наші землі: Воронежчину, Ростовщину, Курщину, Брянщину, Краснодарський край. Там ментально наші люди.
Як відбудовувати Донбас?
— На це з міжнародних грошей зайшли копійки. У нас є фонд з відновлення миру на сході України. Але там — нуль.
Є питання довіри до української влади. Нам потрібно йти шляхом фонду "Укриття" (для будівництва саркофагу над зруйнованим четвертим реактором Чорнобильської станції створили фонд "Укриття". Його розпорядником був Європейський банк реконструкції та розвитку. Внески зробили 40 країн. Зведення обійшлося в $1,6 млрд. — ГПУ).
Як змусити Росію заплатити?
— Це станеться не сьогодні й не через рік. П'ять-десять років — і ми ці компенсатори зобов'язані отримати від Росії.
Який ваш прогноз — що буде з Донбасом за п'ять років?
— Якось приїхав Порошенко. Жартую: "Бачиш, Петре Олексійовичу, був дощ. Я домовився — і болото висохло". Він каже: "Ні, Павле. Погода робиться у Києві". Це правда. Доля Донеччини і Луганщини визначається в центрі. Збудувати комунізм в окремо взятому колгоспі не можна. Без наведення порядку в країні звільнення тимчасово окупованих територій малоймовірне.
Привіз у Київ брилу вугілля
Павло Жебрівський народився у селі Немиринці Ружинського району на Житомирщині.
Закінчив Київський університет ім. Тараса Шевченка, юрист.
Після армії працював у столичній міліції, був старшим слідчим.
У 1990-х відкрив бізнес. Очолював підприємство "Ян" з виробництва медичного склопосуду. На початку 2000-х — президент компанії "Фармація-2000", голова спостережної ради "Бердичів-холод", голова правління "Мар'янівський склозавод".
2005 року — керівник Житомирської облдержадміністрації.
Народний депутат четвертого-шостого скликань Верховної Ради.
Був головою антикорупційного управління Генеральної прокуратури. Воював у АТО.
Донецьку обласну військово-цивільну адміністрацію очолював із червня 2015 року до червня 2018-го. Донеччиною проїжджав до 120 тис. км за рік без охорони. Носить пістолет "Глок".
— Із Краматорська привіз ляльки-мотанки, брилу вугілля, — говорить Павло Іванович. — Узяв герб Донецької області з девізом "Можливість доведена справою". Портрет кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, який мені там намалювали.
Написав книгу "Жити по-людськи", в якій запропонував своє бачення реформування країни після Революції гідності.
Аудитор в Національному антикорупційному бюро.
4 
35413
Коментарі