"Маю Колесніченкові заплатити 219 гривень"

 

— Учора на лижах катався, — виходить зі сріблястого позашляховика "Ніссан Ікс-Трейл" колишній народний депутат шести скликань, а тепер пенсіонер Ярослав Кендзьор, 71 рік. Він щойно повернувся з села Плав'я Сколівського району Львівської області. Вбраний у сині джинси, взутий у кросівки. Його будинок в районі вул. Сахарова. Це 15 хв. ходьби до центру міста.

Біля дверей стоїть сивий неголений чоловік років 65. Довго вдивляється в обличчя Кендзьора. Хоче щось запитати, але не наважується. Екс-нардеп цього не помічає. У під'їзді з поштової скрині виймає товстого конверта. Наближає до очей.

— Апеляційний суд міста Києва. — читає. — Так і знав. Колесніченко підключив Раду юстиції, щоб Апеляційний суд виправив "помилку" (торік Кендзьор назвав "регіонала" Вадима Колесніченка "агентом Кремля" й "терористом, який підриває основи Української держави". Той подав до суду. — "ГПУ").

Вмикає світло у коридорі трикімнатки на першому поверсі. Перевзувається у чорні капці. Куртку вішає в шафу-купе з великим дзеркалом. На кухні вмикає підвісний газовий котел.

— Мене не було кілька днів. Квартира охолола, — заходимо до вітальні. — Тут живу 10 років. До того з родиною мешкав у кооперативній двокімнатці на 27 "квадратів". Ніхто не вірив. Але на особисті проблеми не вистачало ні часу, ні грошей, — сідає на диван, застелений "тигровим" покривалом. На подушці лежить пульт від плазмового телевізора "Самсунг". На журнальному столику — 10 томів В'ячеслава Чорновола. Вдягає окуляри, читає листа.

— Маю Колесніченкові заплатити 219 гривень, — розтягує слова. — Апеляція? Марна справа. Наперед відомо рішення. Як законослухняний громадянин заплачу штраф.

Про що думали, коли забирали речі з Верховної Ради?

— Думав: цікаво, чи буде якась відмінність від сприйняття, коли ти в Раді та коли збоку, — хвилину мовчить, у руках крутить окуляри. — Мені ніхто не може дорікнути, що я десь продавався чи кудись перебіг. Найбільший мій капітал — послідовність, принциповість.

Проводи робили?

— Ні. От 1994-го, коли завершували першу каденцію, вибігли на вулицю, сфотографувалися на сходах. Хтось із Народної ради гукнув: "Давайте на каву, на чарку". В кафе, у підвалі Ради, нас зібралося 30-40. Скинулися. Узяли вина, закуску. Кожен виголосив тост — коротенький політичний маніфест. Були й ті, хто виграли вибори, й такі, що не пройшли у наступне скликання. Але вони щиро бажали нам удачі. Ми їм бажали, щоб не загубилися. А зараз — фарисейство, кон'юнктура, — говорить голосніше. — Наші у вишиванках сидять за чаркою з "регіоналами", обіймаються.

Як тепер минає ваш день?

— Як і раніше, прокидаюся о шостій. Одягаю спортивний костюм і біжу на стадіон. Там зустрічаюся з викладачем Василем із торгової академії, знайомим суддею. Говоримо про суди, скандали навколо Юлії Володимирівни. Повертаюся до хати, миюся, снідаю, п'ю каву.

Щодня виринають якісь справи. Хтось передзвонив — зустрілися. Після обіду ввімкну комп'ютер, пройдуся по сайтах. Увечері дивлюся інформаційну програму на IСTV, ТСН, "Підсумки дня" на "5 каналі".

Якщо пленарний день — зранку вмикаю телевізор. Ще маю такий потяг.

Смієтеся чи плачете, коли дивитеся засідання?

— Таких примітивних опозиційних спектаклів у парламенті я ще не бачив, — жвавішає Ярослав Михайлович. — Яценюк — головний вождь опозиції — лякає владу. Він колись люто ненавидів Тимошенко. Казав, що за підписання газового контракту 2009 року їй треба дати пожиттєве. Тепер — її перший захисник. Генпрокурор Пшонка прийняв не таке рішення — збираємо підписи на його відставку. Зібрали. Де вони поділися, ніхто не знає. Пригрозив зібрати підписи на відставку голови Верховної Ради Володимира Рибака. Де вони? Чергова акція збору підписів за відставку прем'єра Азарова. Влада посиніла від страху? Єдине, на що здатний Яценюк, зібрати 30 депутатів і на засіданні Кабміну крикнути: "Ганьба!".

Головна біда опозиції у її якості. Якби лідери Об'єднаної опозиції щиро прагнули звільнити Україну від донецького рекету, то збирали б достойну команду. Які критерії виставлялися батьку й сину Табаловим? Яценюк і Турчинов — такі дилетанти, що не запідозрили підвоху у цій парі? А поява у фракції УДАР Ярослава Дубневича, який, за журналістськими розслідуваннями, обікрав держбюджет на сотні мільйонів гривень? Не вірю, що Кличко не відав, що це за патріот прибився до його пристані. Але ж поруч колишні колеги Дубневича по Львівській облраді Ірина Сех, Ірина Фаріон, Тягнибок. Чому вони мовчать? Невже їм байдужа репутація опозиції?

Із ким спілкуєтеся, зідзвонюєтеся?

— Дзвоню Іванові Стойкові чи Олесеві Донію. Кажу: "Хлопці, ви цьому вождеві новітньому скажіть, що "народу України" не буває. Є український народ. Хай почитає преамбулу Конституції".

Що найбільше змінилося у житті після прощання з депутатством?

— Усі рідні зааплодували. Особливо донька Соломія, бо більше часу буду проводити з онуками. Два тижні тому під час канікул приїхала з Києва з дітьми — школярами Лесиком і Марком та 4-річним Устимом. Усіх навчив стояти на лижах. Старші уже як професіонали. Четвертого внука, синову дитину, ще рано — йому 14 березня виповнився тільки рік.

Минулого літа із Пилипця піднялися кріселком на гору Гембу. Далі пішли пішки на вершину, перейшли на гору Стій. За цілий день подолали 25 кілометрів, — намагається дужки окулярів засунути між диваном та м'яким кріслом. Витягує та знову запихає. — Малим зі мною цікавіше, ніж із батьками. Постійно питають, куди підемо. Колись необачно сказав, що візьму свій туристичний намет, будемо там жити. То кожні півгодини нагадували про це.

Кажуть, з українською політикою неможливо розпрощатися. Це на все життя.

— Домашні говорили: "Забудь хоч на вихідні дні ту свою бісову Раду". Зараз, після "демобілізації", адаптовуюся. Ще небагато часу пройшло, а вже відчув, яка велика насолода, коли навколо тебе внуки. Звістка про те, що народився перший онук, застала мене у Дрогобичі на сцені Народного дому. Це було радісно, але у парламентській метушні загубилося. А оце, три місяці тому, Остапів малий Максимко отут у хаті зробив перші кроки — відпустився дивана й пішов, — сміється. Тричі дзвонить стаціонарний телефон, але Кендзьор не відповідає. — У той день я забув усі 23 роки депутатства.

Дехто із друзів відсіялися, як пішли з Верховної Ради?

— Політика — гидотна річ. Пересварила мене з найкращим другом. Не буду називати прізвища. Товаришували довгими роками, перейшли складний шлях кагебістських погромів. У відпустки їздили разом, були наче рідні брати. Раптом цей чоловік став боготворити Юлію Володимирівну, називав великим національним лідером. Зненавидів мене, бо я відверто кажу, що Юлія Володимирівна до українського патріотизму не має жодного стосунку. Досі гнівається, — на щоках Ярослава Михайловича з'являється рум'янець.

Давні друзі почали телефонувати. Олесь Лемішко (колишній головлікар Львівської обласної лікарні. — "ГПУ"), як їде на лижі, неодмінно зове.

Купили нову машину?

Мовчить, наче згадує.

— У мене було, як же воно? "Субару Форестер" 1996 року. Я віддав його сину. Він продав свою невеличку "мазду", я щось доклав і купив нове. Зробив собі презент до Йорданських свят.

Що найбільше здивувало після "демобілізації"?

— Як диво дивне, жодного разу не снилося, що я у Раді. Тепер і сни гарні, й вечеря смачна. Бо, було, із сесійної зали часто повертався, наче вичавлений лимон. Удома заснути годі, їжа не смакує. Мене рятувала зарядка на стадіоні. Колеги нерідко знімали стреси чаркою.

На батьківську могилу часто їздите?

— Щотижня стараюся заїхати до сестри у рідну Солонку (село в Пустомитівському районі Львівської області. — "ГПУ"). Вона сама залишилася, діти окремо живуть. Коли мама жила, кожної суботи стояла внизу коло хвіртки. Вичікувала, коли приїду. Зараз дорогою заїжджаю на цвинтар. Побуду хвильку на могилі — там тато, татів брат Степан, мама, стрийна Марійка (дружина дядька по батьковій лінії. — "ГПУ").

Ой, я так заговорився, що навіть кави не запропонував, — спохвачується, коли вже стою на сходовому майданчику.

41,9 мільйона гривень заклали у бюджет цього року для виплати грошової допомоги на час працевлаштування колишніх депутатів. По неї звернулися 150 парламентарів минулих скликань.

×