— Щоб повернути Донбас, треба було дати по зубах, а потім домовлятися. Не встигли. Теперішні переговори ні до чого не приведуть. Кремль не планує виконувати жодних домовленостей, — каже правозахисник 46-річний Олексій Біда.

Зустрічаємося в офісі Української Гельсінської спілки з прав людини на вул. Фролівській у Києві. Через карантин тут порожньо. На книжкових полицях — література юридичної тематики, на підлозі — гуманітарна допомога: речі, респіратори, предмети гігієни. Олексій відволікається, координує дії, домовляється про терміни звітності тощо. У війни немає карантину, пояснює.

Як повернути територію і людей?

— Найперспективніше — поступово. Крок за кроком: по 100, по 200 метрів. Плюс психологічна інтеграція жителів. Спланувати велику операцію з деокупації неможливо. А невеликі — реально, що й робили раніше.

Віцепрем'єр-міністр із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков каже, що безпечне повернення Донбасу займе 25 років.

— Для прогнозів треба, щоб Донбас був визнаний деокупованим хоча б де-юре. У найближчій перспективі це неможливо.

В усіх спровокованих Росією конфліктах не повернулася жодна територія. При­дністров'я, Абхазія, Південна Осетія — залишаються окуповані.

Як прискорити повернення територій?

— Недавно ми з дружиною їздили на Кіпр. Їхня столиця Нікосія наполовину окупована Туреччиною. Люди можуть порівняти, як живуть на обох боках. Контраст — разючий. З Європи потрапляєш на турецький бік, де все занедбане, будівлі порожні, якість товарів погана, багато підробок. Люди з окупованої частини їздять на Південний Кіпр працювати, бо вдома роботи немає.

Коли з окупованого Донбасу їхатимуть в Україну на роботу, по медичне обслуговування й інші послуги, можна буде казати, що починаємо реінтеграцію. Головне, щоб місцеві розуміли: на окупованих територіях їх не чекає нічого доб­рого.

Поверненню сприятиме розвинена інфраструктура Луганщини й Донеччини. Щоб від КПВВ можна було без проблем дістатися будь-якого пункту на підконтрольній частині. Поновлення залізничного сполучення — також.

За 40 років з початку окупації на Кіпрі відбувся референдум про повернення захопленої час­тини. Окупована Північ проголосувала "за", але Південний Кіпр не погодився. Бо це тягне великі витрати й не звільняє від соціального напруження.

Таке може бути в Україні?

— На Кіпрі окупована третина території. У нас менше, фінансове навантаження слабше. Але є думка: навіщо нам Донбас? Це — результат російської пропаганди. Вона сегментовано обирає аудиторію, для різних груп використовують різні меседжі. У риторики "навіщо нам Донбас" ноги ростуть з-за поребрика.

Москва роздала жителям Донбасу 200 тисяч російських паспортів. З ними вони голосували за зміни до конституції РФ. Для чого люди беруть російське громадянство?

— Паспорти насамперед отримують держслужбовці, поліція та військові. Місцеві змушені брати, бо інакше не вижити.

У Придністров'ї люди мають по три паспорти — місцевий, російський і молдовський. Для багатьох це вимушений крок. У "республіках", що виживають за рахунок російських дотацій, немає роботи.

Чим більше людей беруть російські паспорти, тим більше в окупантів шансів переконати всіх, що вони захищають власних громадян.

Випускникам з окупованого Донбасу ­дозволили вступати в українські вузи за спрощеною системою. Як оціните це ­рішення?

— Квоту для абітурієнтів з окупованих територій запровадили давно. Діяла щодо обмеженого списку вузів. Зараз це зняли.

Але чи багато тут дітей з окупованих територій? Один відсоток. Причому в них своя квота, певна кількість місць, вони не конкурують з іншими.

Неприємно, коли протиставляють інтереси дітей з ОРДЛО і загиблих захисників України. Це — маніпуляція. Усі постраждали від війни.

Українські чиновники кажуть, що "Мінськ" застарів. Згодні?

— Мінські угоди загальмували обмін полоненими. Коли сторони напряму домовлялися, було швидше й простіше. Зараз полонені роками ­чекають на поступ у переговорах. Обмін став предметом торгу.

Україна досі не має доступу на ті території, лише міжнародні місії — ОБСЄ, Червоний Хрест. Росія не збирається виконувати будь-які домовленості. Тож переговори недієві.

До Тристоронньої контактної групи ввійшли донбасці з підконтрольної Україні території. Що дасть таке рішення?

— В Україні понад мільйон вимушених переселенців. Їхнього голосу не було в Тристоронній контактній групі. Тепер є.

На що скаржаться переселенці?

— Їх найбільше хвилює житло. На допомогу від держави ніхто не розраховує. Самостійно розв'язати цю проблему спромоглася мінімальна кількість людей: узяли кредит чи позичили гроші в родичів. Небагатьом вдалося продати майно на окупованих територіях. Багато скаржаться на відсутність чи складність отримання соціальних виплат.

Юристи Гельсінської спілки здебільшого ведуть справи людей, звільнених із полону бойовиків. Їх понад 200. Позови — право на життя, на заборону катувань, свободу переміщення тощо. Всіх полонених катували. Позови — з боку України до РФ — розглядаються здебільшого в Європейському суді з прав людини. За ці роки не було прийнято жодного рішення. У міжнародних судах очікують на закінчення справи "Україна проти Росії", де визначать, чи є факт агресії з боку РФ, чи підконтрольні їй ті території, чи несе Росія відповідальність за злочини на Донбасі. Це невизначеність статусу РФ гальмує справи у судах.

Переселенці можуть повернутися на Донбас?

— Масово не повернуться. Якби війна закінчилася за три-п'ять років, то можливо. А вже сьомий рік кінця не видно. Люди облаштовуються на новому місці, налагоджують зв'язки, заводять друзів.

Переселенцям дозволили голосувати за місцем проживання, зокрема — на місцевих виборах. Раніше мали право голосувати за президента і народних депутатів. Але люди, які платять податки, мають право впливати на місцеві громади.

Скасування голосування лише за місцем реєстрації — крок до дотримання прав людини. Коли ще й прописки позбудемося, то станемо якнайдалі від радянщини.

Ви спілкуєтеся з людьми на непідконтрольних територіях. Вони вірять у повернення України? Які там панують настрої?

— Люди там виживають. Багато розчарованих політикою України, тим, що не відбулося швидкого повернення територій. Тим, що вони виїхали й не змогли тут вкорінитися, вимушені були повернутися, попри те, що їм на окупованих територіях погано.

Документував злочини бойовиків

Олексій Біда народився і виріс у Луганську. Закінчив Національний університет ім. Тараса Шевченка за фахом "графічний дизайнер". Вивчає "Публічне управління та адміністрування" в магістратурі Таврійського Національного університету ім. Володимира Вернадського.

Працював у компанії "Схід-медіа", газеті "Молодогвардієць", був регіональним представником у Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини "Докудейз UА", куратором у Центрі аудіовізуальних мистецтв "Луганда".

2014 року переїхав із Луганська до Дніпра, згодом — до Києва. На окупованій Луганщині оголошений у розшук за проукраїнську позицію.

Із 2015-го — керівник Центру документування воєнних злочинів та порушень прав людини Української Гельсінської спілки з прав людини. Під його керівництвом вийшла збірка "Історія одного міста", де задокументовані злочини окупантів на Донбасі. Вийшли книжки про Кадіївку, Сіверськодонецьк, Мар'їнку, Попасну, Переможне, Станицю Луганську, Слов'янськ.

×