Чверть населення країни досі чекає від влади "почути кожного"

 

Під час кожних виборів у нас виникають претенденти на роль "третьої сили". Візьмімо Сергія Тігіпка. Під час президентських виборів цьому, на той час 50-річному підприємцеві, вдалося представити себе як "нову силу". На цьому він здобув 13% голосів.

Народ не зважив на елементарні факти. У Сергія Тігіпка майже 30-літній досвід керівної роботи. Він починав від заввідділу і дослужився до першого секретаря обкому комсомолу. Далі — міністерські і віце-прем'єрські посади в більшості урядів уже незалежної України. Однак виборець лише побачив фото Тігіпка у спортзалі і сказав: "Мужик". А через кілька місяців "Сильна Україна" зробила свій перший і останній "сильний хід" — розчинилася в Партії регіонів.

"Регіонам" і досі вистачає совісті розвішувати скрізь гасло "Від стабільності до добробуту". Хоча тільки 2010 року злочинність у країні зросла на 15,2%. Дивовижно, але влада говорить про стабільність на тлі справжнього кримінального вибуху. Нещодавно прем'єр Микола Азаров заявив, що за січень–серпень економіка зросла на 1,5%. Раніше він повідомляв, що за січень–червень зростала на 2,5%, а за січень–липень — на 2%. Елементарний арифметичний підрахунок свідчить: аби отримати такі результати, у липні і серпні економіка мусила падати мінімум на 1,5% до відповідних місяців минулого року. Але люди не люблять рахувати. Ледь не чверть населення країни досі чекає, доки влада "почує кожного".

Компартія перебуває нині безпосередньо при владі — в уряді мільярдерів. Сидить біля годівниць — митниці та органах, що відповідають за приватизацію. При цьому комуністи з усіх усюд, за великі рекламні бюджети, розповідають про свою нещадну боротьбу з олігархами. Є навіть ті, хто вірять. А тим, хто видає себе за нових, мудрих і мужніх, вистачає сфотографуватися з голим торсом та зробити на білбордах задумливий вираз обличчя.

До весни цього року думав, що з Віталієм Кличком усе не так, як з іншими. Він ніби вигідно вирізняється від українських політиків. Хоча б тим, що є людиною, яка не вкрала з бюджету свій капітал, а заробила його тяжкою і ризикованою працею.

Однак навесні Кличко не те що не зміг, а й не спробував очолити широкий політичний рух на очищення. Не спробував посісти місце справді нового політика. Замість стати центром консолідації, Кличко пішов на вибори лідерським проектом "Український Демократичний Альянс за Реформи Віталія Кличка"— УДАР. Згадка про вождя партії в її назві, як правило, свідчить про невпевненість керівника у власних провідних позиціях і бажання їх додатково закріпити. Про це ж, вочевидь, свідчить і провал переговорів Віталія Кличка з Анатолієм Гриценком. Хоча Кличко неодноразово анонсував їхній успіх.

Люди бояться розчарування, що їхнє прагнення до правди й свободи використають чергові "тушки". Що політики, яких вони виберуть, вдаватимуть боротьбу, а не боротимуться за них насправді. Виборцям треба дати принципово новий сигнал.

Політикам слід демонструвати адекватність уже зараз, щоб заздалегідь розвіяти всі сумніви виборців. Причому ціна питання стає дедалі вищою. Адже волевиявлення в країні стають рідшими. По суті, єдине значуще голосування нині відбувається в країні не раз на два роки, як колись, а раз на п'ять — на президентських виборах.

Із білбордів Віталій Кличко стверджував, що "політика може бути відкритою". Однак замість цього виборці побачили черговий лідерський проект, де все зав'язано на ватажкові. Уже під час виборчої кампанії у штабі Кличка не знали ані принципів остаточного формування партійного списку, ані його складу. Імовірно, чемпіон світу сприймає політику як бокс — коли він б'ється на рингу і відпочиває, а дії його оточення оцінюють залежно від того, як воно в перервах обмахує свого лідера рушниками і що нашіптує.

Виразно читаються дві мотивації УДАРу щодо неузгодження кандидатів в округах із Об'єднаною опозицією. Або партія думає про гроші, або підігрує владі. Але головне навіть не це. Досі експерти сперечаються, під чиїм остаточним впливом ухвалювалися рішення щодо виборчого списку. Інтернет-видання "Українська правда" знайшло серед висуванців УДАРу людей глави Адміністрації президента Сергія Льовочкіна, олігархів Віктора Пінчука, Дмитра Фірташа, Ігоря Коломойського. Когось із олігархічних протеже "ударівці" висунули по мажоритарних округах. Для декого УДАР навмисно "оголив" виборчі округи, поставивши проти них заздалегідь слабких кандидатів.

Звісно, можна сказати, що в нинішніх умовах опозиційні політики, щоб пробитися в ЗМІ, змушені йти на компроміс. Але в кожного компромісу є межа, після якої навіть перемога може стати поразкою.

Що "третя сила" мала би принести Україні, якби вона була справжньою? Правильно оцінити, що відчуває країна. Написати порядок денний, що потрібний цій країні, а не політикам чи кланам.

Напевно, кожен із нас чув нарікання, що народ винен сам. Мовляв, такі ми, українці, що заслуговуємо на подібне життя. Оці "думки-віруси" — дуже небезпечна технологія влади. Їхнє завдання змусити людину повірити в те, що тільки вона винна у власному нещасливому становищі. А нещастя відбуваються через брак розуму, здібностей або докладених зусиль. У результаті, замість того, щоб повстати, людина починає звинувачувати в усьому саму себе, що призводить до самознищення. Це викликає пригнічений стан. Призводить, серед іншого, до бездіяльності.

Щоб у цих "мислевірусах" не було жодного зерна істини, потрібно думати. Бо не може бути нормальною ситуація, коли 99% жителів країни реально не мають свого політичного представництва, а одні й ті ж політики можуть в Україні вигравати по п'ять кампаній, не несучи з собою жодної корисної для країни думки.

Спроба змінити старих політиків на нових — найперше, що спадає на думку. Проте поки що пошук "третьої сили" у виборців відбувається інстинктивно. Єдина власна філософська школа України XVIII–XIX століть називається "філософія серця". Вона яскрава й оригінальна. Але ніхто в Україні ще не придумав "філософію мозку". Це давно на часі.

×