Україні потрібні чіткі гарантії безпеки і незалежності

Польська "Газета виборча" надрукувала статтю Петра ­Порошенка, яку він написав у відповідь на висловлювання Путіна про українців та росіян як "один народ". Пояснив справжню мету такої інформаційної провокації Кремля і дав стратегічну відповідь на російські погрози. Одне з найавторитетніших видань Центральної Європи матеріал п'ятого президента України анонсувало заголовком: "Порошенко нокаутує Путіна".

"Газета по-українськи" подає передрук зі скороченнями.

"Історія є найнебезпечнішим витвором хімії інтелекту. Вона п'янить народи, творить для них хибні спогади, перебільшує їхні прагнення, роз'ятрює давні рани, вабить сновидіннями, спричиняє манію величі або шал переслідування". До цієї думки французький поет і філософ Поль Валері дійшов, аналізуючи досвід Першої світової війни. Його "Погляди на сучасний світ" вийшли за два роки до того, як у Німеччині став до керма такий же "шанувальник" історії, як і Путін, і почав котити світ у пекло Другої світової.

Паралелі очевидні — між аншлюсом Австрії та анексією Криму; між окупацією частини Чехословаччини та захопленням українського Донбасу; між пристрастю народу до фюрера і любов'ю до вождя; між судетською промовою Гітлера і статтею Путіна "Про історичну єдність росіян та українців"; між теоріями німецького життєвого простору і "русского мира".

З погляду адекватної людини, небезпечно і дивно будувати політику на подіях тисячолітньої давнини, а тим більше — на їх тенденційній інтерпретації, коли загальновідомі історичні факти приправляються фейками сучасної пропаганди. Ми ж, українці, не претендуємо на Новгород лише тому, що київський князь Володимир Великий кілька років був новгородським правителем. І не зазіхаємо на Москву як свою колишню глуху провінцію лише на тій підставі, що її заснував Юрій Долгорукий, князь київський.

З точки зору сприйняття історії, стаття Путіна не містить для нас нічого нового. Ця рамка відома із середини XIX століття. Тоді на тлі національного відродження на українських теренах російська імперська пропаганда розгорнула кампанію несприйняття українців як окремого народу. "Не было, нет и быть не может", — сумновідомий вислів із циркуляра міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва. Відтоді спливло майже 160 років. Нульовий інтелектуальний прогрес: суспільно-політична думка російського керівництва закостеніла на хибному "відкритті" півторастолітньої давності.

В сухому залишку стаття формулює територіальні претензії Росії до України, і саме це в ній головне! "Наши исторические территории", "территориальные подарки", "ограбленная Россия", "живущие там близкие для нас люди", "условный характер" кордонів на пострадянському просторі — ось ключові слова цього "дослідження", коли відсіяти словесну полову. Теза про "один народ" демонструє, що Путіну потрібні не Крим і Донбас. Він зазіхає на всю Україну, бо заперечує саме наше право на існування як нації і держави.

Ключові слова статті демонструють невизнання Росією наших кордонів, нехтування нею нормами міжнародного права. Вони готують громадську думку і збройні сили до продовження агресії проти України.

За сім років Росія анексувала Крим, спробувала захопити Донбас, більшу частину якого нам вдалося відбити у мою бутність верховним головнокомандувачем. Кремль планував із десяти українських регіонів утворити так звану Новоросію. І головне, чому та затія зазнала краху — мешканці цих регіонів, хоча у значній кількості і говорять російською, вважають себе українцями. І крапка.

Ми, українці, не маємо проблем із власною ідентичністю. І нам по цимбалах, що про це думає Путін. Ми українська політична нація, рівноправними членами якої є громадяни різного етнічного походження, різних конфесій і мовних спільнот. І від росіян нас відрізняють не лише власний історичний досвід, мова, пісні і танці, чи кухня, а й політична культура, ставлення до прав і свобод людини, геополітичні орієнтації, усвідомлене і глибоко вкорінене відчуття причетності до європейської цивілізації.

Путін не міг собі відмовити у задоволенні зайвий раз плюнути і в очі західним прибічникам політики умиротворення агресора, яких уроки Мюнхена-38 нічому не навчили. На відміну від історії, де він маніпулює й відверто бреше, свої політичні плани Путін декларує відкрито. Ще під час Мюнхенської безпекової конференції 2007 року він кинув виклик трансатлантичній спільноті. У відповідь Захід вирішив задобрити Путіна і весною 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті відмовив Україні та Грузії в наданні плану дій щодо членства. Відсутність адекватної реакції підбадьорила Путіна, і вже влітку того ж року він захопив Абхазію та Цхінвальський регіон. Згодом російська агресія проти України стала першим випадком нападу постійного члена Ради безпеки Організації Об'єднаних Націй на державу — засновницю ООН.

Путін веде гібридну війну з демократичними цінностями по всьому світу. Його війська та найманці з приватної армії Вагнера втрутилися у війну в Сирії, Лівії, Центральній Африці й протистояння у Венесуелі. Росія впливала на вибори у Сполучених Штатах Америки, на брекзит у Великій Британії, на референдум у Нідерландах із метою зірвати ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Її військова розвідка готувала державний переворот у Чорногорії, щоб завадити вступу цієї країни до Північноатлантичного альянсу. Агенти Путіна труїли колишнього співробітника російської військової розвідки Сергія Скрипаля в англійському Солсбері, організували вибухи на військових складах у Чехії і, до речі, в Україні. Російські хакери здійснюють кібератаки на життєво важливі системи західних країн.

Одкровення Путіна — це важливий момент, щоб Захід і Україна як невід'ємна частина європейської цивілізації зрозуміли, якою є правильна відповідь на російські зазіхання. Нас не може не турбувати домовленість між США і Німеччиною щодо "Північного потоку-2". Це схоже на Будапештський меморандум (угода 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією. Україна взяла на себе зобов'язання стати без'ядерною державою в обмін на гарантії безпеки. — ГПУ), фіктивними гарантіями якого ми "користуємося" восьмий рік. Очевидно, що "Північний потік-2" — загроза і для України, і для об'єднаної Європи, і для всієї трансатлантичної спільноти.

Для нас газовий транзит це не стільки і не тільки проблема грошей. Заробимо врешті-решт на чомусь іншому. Йдеться про регіональну, континентальну і трансатлантичну безпеку. Стаття Путіна свідчить, що він не відмовився стерти Україну з політичної карти.

Доки не вичерпані всі можливості, Київ продовжить боротьбу проти "Північного потоку-2", якою не була б думка великих держав. У нас непрості стосунки між опозицією, яку уособлює "Європейська солідарність", і владою. Але в цьому питанні ми діятимемо спільно, бо йдеться про корінний національний інтерес. Як і про інтерес найближчих ­сусідів.

Україні потрібні скоріше не гроші, а гарантії. І в першу чергу, не щодо газового транзиту чи допомога в зеленій енергетиці. Нам необхідні чіткі гарантії безпеки й незалежності. А це — членство в НАТО. Стаття Путіна ще раз переконує, що обіцяти туманну перспективу вступу України до Альянсу вже замало. Наші мрії та обіцянки партнерів мають матеріалізуватися в конкретний проєкт, який називається Планом дій щодо членства. Він потребує часу для виконання, і на цей період Україна має право розраховувати на проміжні безпекові угоди з партнерами. Сподіваюся, це стане предметом переговорів президента Володимира Зеленського під час його візиту до Білого дому наприкінці серпня.

Стаття Путіна — загроза для України, для Польщі та всієї Європи. Цю загрозу найкраще подолати разом. І чого не варто робити, то це потакати російському президенту. Бо це лише укріплюватиме його агресивну поведінку.

×