Росія переписує свою історію. Але в Україні з цим ще гірше

У Росії старшокласники отримали новий підручник наново переписаної історії. Навряд треба витрачати час на пояснення й переконання українців, що там усе – махрова пропаганда. Сьогодні в сегменті українського YouTube ледь не щотижня зринає новий канал, на якому відомі історики, журналісти з іменами та маловідомі молоді неофіти кожен у своєму стилі розвінчує та розкладає на деталі російську пропаганду заледве не від царя Гороха. Добре, що такий контент є. Погано, що він з`являється лише зараз. І дуже погано, що держава не має до цього жодного стосунку.

Мені заперечать: от краще не треба. В Україні все, до чого торкається й долучається держава, перетворюється не в золото, а в черепки. Державне втручання псує на корню та вбиває будь-яку гарну ідею. А ще державне втручання – це передусім чергова вдала спроба виділити й розпиляти чималий бюджет. Заперечення приймаються, я знаю про реальний стан справ сам і давно. Але це зовсім не означає, що такі реалії треба приймати.

Щодня в новинах і соцмережах ми чуємо й читаємо про десятки волонтерських проєктів. Волонтери збирають гроші на дрони, автівки, турнікети, операції, утримання бездомних тварин у притулках. Кошти на відбудову зруйнованого росіянами житла потерпілі отримують від недержавних та й не від українських донорів. Культурні ініціативи втілюються ентузіастами. Популяризація культурних продуктів ведеться руками та обмеженими ресурсами їхніх творців. Популяризація власної історії – або за рахунок пожертв від небайдужих, або за гранти фонду "Відродження", рідше – Українського культурного фонду. Бо останній фінансується, точніше, фінансувався з бюджету, а зараз грошей немає. Як на дрони, автівки, турнікети, зброю, снаряди – словом, усе, чим можна і треба регулярно бити ворога. Хоч у прямому зіткненні, хоч на просвітницькому полі.

Можна і, мабуть, треба скільки завгодно глузувати з російської пропаганди. Але в тому, що вона працює давно, системно й на державному рівні, немає жодних сумнівів. Тут знову прозвучить: так що, Україні треба ставати подібною до Росії й діяти тими самими методами? Ні, ми не такі, ми не можемо діяти так! Проте ще Маріо П`юзо в знаменитому романі "Хрещений батько" вустами дона Корлеоне промовив істину: "Хто перший запропонує домовлятися з ворогом – той зрадник". За аналогією, той, хто голосно таврує просвітництво словом "пропаганда", той працює на ворога.

Для прикладу візьму успіх голівудського фільму "Оппенгеймер". Ця тригодинна стрічка практично без екшен-сцен та взагалі майже без ознак типового американського студійного блокбастеру розповідає біографію творця атомної бомби. Ще й занурює героя в світ тогочасних симпатиків Росії та комунізму, виставляючи їх у негативному світлі. Не хочете "Оппенгеймера" – будь-ласка, є знаменита "бондіана". Практично в кожному фільмі Джеймс Бонд, хто б його не грав, дає прочухана радянським, а потім – російським спецслужбам. І західному масовому глядачеві подобалося бачити Росію та росіян регулярно переможеними ворогами. Так, паралельно в СРСР, а зараз – у Росії створюювалися й створюються стрічки з дзеркальним змістом: російські супергерої раз по раз перемагали західних, здебільшого американських шпигунів чи інших лиходіїв.

На перший погляд, в герці зійшлися дві потужні пропагандистські компанії, які обоє рябоє. Але різницю не помітить тільки інтелектуально обмежений. Пропаганда ідей вільного світу тут стикалася з пропагандою ідей світу тоталітарного. Який уже сам по собі побудований з брехні на фундаменті брехні. Демократичний світ не ідеальний. Проте альтернативи йому нема. Краще мінлива погода, ніж суцільний морок.

 

Повернемося до нового російського підручника з історії. Так, зміст – суцільна брехня, включно з назвою. Бо це точно не "Всеобщая исторія", як написано на обкладинці. Проте в різний час російська так звана історична наука привласнила собі міста Київ, Чернігів та Полтаву, давньокиївських князів включно з Володимиром, про якого за поребриком навіть зняли аж цілий крупнобюджетний пропагандистський фільм. Або ж – тих самих трьох богатирів, зробивши Іллю Муромця, Добриню Микитовича та Олешка (не Альошу!) Поповича діючими персонажами своєї міфології. І так по всіх пунктах. Когось/щось крали, русифікували або стирали з колективної пам`яті. Розвіювали, як практикувало Міністерство правди в "1984" Орвелла.

Але чи зроблено щось в Україні на державному рівні, аби повернути собі своє бодай у підручниках, фільмах, серіалах, книжках, загалом – засобами широких регулярних безперервних іформаційно-просвітницьких популяризаторських кампанії? Відповідь – ні. Бо максимум, що в нас можуть з дозволу та за підтримки держави – замінити на монументі радянського часу, радянського зразка і радянського смислу серп і молот на тризуб.

Найпростіший приклад – оцінка постаті Тараса Шевченка. Автори YouTube-каналів наввипередки розвінчують російсько-радянську трактовку нашого національного поета, згідно якої він є заледве не першим українським комуністом, який повстав проти панів-гнобителів, за що й поплатився арештом та десятиріччям солдатчини. Натомість школярам з впертістю, вартою кращого застосування, досі подають саме цю версію. Хіба трошки оновлену. Але українські школярі ніколи й ніде не почують, що Шевченко до арешту, в часи свого розквіту, був знаним у аристократичних колах денді, модним художником. Який мав вигляд не нещасного кріпака, викупленого із неволі російськими благодійниками, а цілком собі успішного молодого митця, що нічим не поступався отим самим "панам".

Доктор історичних наук Юрій Терещенко у своїй статті "Шляхетний чинник українського відродження" наголошує: українська аристократія досі витіснена з історії України як основний фундатор процесу творення нації. Не в останню чергу цьому треба "завдячувати" соціалістам та комуністам, насамперед російським. Від початку ХІХ столітті Росія розчиняла в собі все шляхетне українське. А що не розчинялося – оголошувалося ворожим. Тим часом українська аристократія, до якої зараховувалися і підприємці, і землевласники, і митці, грали дуже важливу роль у національному відродженні. Лише в позаминулому столітті таких постатей нараховується зо три десятки, і це лише ті, хто на слуху. Далі було і є ще більше.

Але хто, де і, головне – кому, якою мовою, якими засобами доносить в Україні до максимально широких верств населення бодай поверхові відомості про них? Ви можете знайти це на YouTube в обмеженій кількості. Можете прочитати, купивши книжку, видану обмеженим тиражем. І не побачите в шкільних підручниках, у спеціально створених на державне замовлення навчальних фільмах, на спеціалізованих просвітницьких історичних телеканалах. Господи, та про кожного за бажанням можна зняти свого "Оппенгеймера". Або інший байопик.

Прогнозовано вони попервах будуть різної якості. І так само прогнозовано звучатимуть закиди: "Ось та таке дешеве бездарне пропагандистське лайно витрачаються державні кошти!" Звісно, Голівуд оперує коштами приватними, індустріальними. А статки найбагатших українців разом складуть бюджет двох десятків блокбастерів, про прибуток узагалі мовчу. Проте якщо держбюджет витрачається на оборону, патріоти радо це вітають. Не розуміючи: історична правда, вихід України з російського контексту будь-якими засобами – це структурний підрозділ оборони.

Росія напала на Україну не в останню чергу через несформовану національну ідентичність. Через що значна частина наших співгромадян була глибоко вкорінена в російську пропаганду та російські контексти. По суті, вчилася за російськими підручниками різних там "всеобщих историй". Це нікуди не поділося. Хоча певні зміни є: велика кількість українських голів під звуки повітряних тривог делалі активніше звільняється від російського. Лишається заповнити порожні місця українським. І – погодьтеся! – це точно не справа і задача лише волонтерів та ентузіастів-просвітителів.

×