— Весільну сорочку не можна перепродавати чи дарувати. Вважають, що віддаєш власне щастя. Якщо народиться донька, передам їй, — говорить 28-річна Ліана Книгницька-Марковська. Взяла участь у фестивалі етнічного та стилізованого одягу "Аристократична Україна". Відбувся 30 липня на території замку-музею "Радомисль" у місті Радомишль на Житомирщині. Показали одяг і прикраси українських дизайнерів, відновлені народні строї. Фестиваль започаткувала засновниця історико-культурного комплексу, лікар Ольга Богомолець.
Ліана народилася в селі Ясенів-Пільний на Івано-Франківщині. Є актрисою столичного театру української традиції "Дзеркало". Стоїть у власному весільному вбранні після показу. Чорні спідниця та жилетка розшиті золотим бісером та блискітками. Вбрання завважки майже 5 кг.
— Такий весільний стрій — лише в моєму селі, — продовжує. — Над костюмом півтора року працювала мама. Стільки вишитого, як у мене, ніде не бачила. Мама хотіла, щоб я була найкращою.
На Західній Україні весілля триває чотири дні. Один із них називається "вінок". Тоді одягають такий костюм. Коли заплітають до весілля, батьки сідають у хаті на лавці. Наречена вклякає на килимку. У її волосся вплітають барвінок, золотять позліткою. Запрошують бабусь співати, — додає Ліана.
Весільні вінки з Прикарпаття привезла бухгалтер 51-річна Світлана Кравченко з Бахмута (колишній Артемівськ. — ГПУ) на Донеччині. Моделі проходять імпровізованим подіумом на подвір'ї замку. Босоніж ступають по доріжці з розстеленого домотканого полотна. Одягнуті в джинси. На головах — вінки з барвистими китицями.
— Балабони робили з шерсті, фарбували натуральними барвниками, — Світлана вибачається і переходить на російську. Керує творчою майстернею "Оберіг" у Бахмуті. Вбрана в блузку з блакитно-персиковим вишитим народним узором. — У вінки не давали синій або блакитний кольори. Такі прирівнювали до траурного — чорного. Брали червоний, помаранчевий, білий.
Вінок робили винятково для молодої. Нікому не передавали. Зберігали вдома як оберіг. Це зараз перепродують, орендують. Нехай сукню. Але голова, волосся були найсвятішим для українки. Антрополог і етнограф Федір Вовк описує, як їздив селами проводити польові дослідження. Обмірював жінок. Вони дозволяли поміряти талію, груди. Але ніколи не давали доторкнутися голови й очіпку не знімали. Коси несли потужну сексуальну енергію. З розпущеним волоссям ходили лише повії та божевільні.
Нині багато правил порушують. Колись на коровай ставили парну ляльку. У весільному поїзді на конях, під уздечкою, завжди прикріплювали дві ляльки. А в моєму дитинстві всі дівчатка хотіли стати нареченою, бо на весільну "Волгу" садили одну ляльку в фаті.
Світлану кличуть одягати моделей до наступного показу. Представлятимуть відновлений стрій Донецького та Полтавського регіонів.
У темній трапезній замку одягаються жінки. Світлана огортає стегна високої дівчини картатою плахтою — готує образ молодої з Полтавщини. За пояс закладає жовту шовкову хустку з довгими торочками.
— Хустка збереглася в родині нашої майстрині з Бахмута. Нею на весіллі свекруха покривала її бабцю десь у 1901–1903 роках, — розповідає Світлана Кравченко. На голову моделі одягає високий вінок зі штучних квітів. — Такий коштував великих грошей. Бо виготовляли його з натурального шовку. Міг бути важкий і більшого розміру. Адже наречена на весіллі лише велично сиділа та повільно ходила. Недарма її називали "княгинею".
Бійців змушували робити ляльки
Понад 800 народних українських ляльок зібрали учасниці творчої майстерні "Оберіг" із Бахмута (колишній Артемівськ. — ГПУ) Донецької області. Також мають колекцію вишивки, плетіння, петриківського розпису. Існують 11 років.
— Останнє наше захоплення — головні убори та одяг, виникло з початком війни, — розповідає керівник студії Світлана Кравченко. — На наших очах були перші поранені. Знаємо, хто такі ДНРівці. За 12 кілометрів маємо фронт. Війна йде не через те, що Путін напав. А через те, що не всі з нас усвідомлюють себе українцями.
Різало по душі, коли казали: "На Донеччині немає культури". Нам пощастило як нікому. Сюди переселялися цілі села із Західної України, Польщі. Тому наш традиційний одяг важко виділити з-поміж інших регіонів. Та деякі ознаки донецької вишивки є — яскраві квіти і хрестик.
Власні колекції "Оберіг" показував у Парижі та Мюнхені.
— У рідному місті ми не мали навіть кімнатки, — продовжує Світлана. — Виділили її під час війни. Першими нашими відвідувачами стали військові. Ми не могли спокійно дивитися, як їх тут ненавидять, як вони п'ють. Годували вояків, давали помитися. Потім запрошували й розказували про символи вишивки, про народну ляльку.
1 
1
Коментарі