"Хто з митців приїжджав до Львова, а в цій майстерні не був — Львова не бачив", — довгий час так говорили про майстерню 69-річного художника Євгена Безніска та його покійної дружини скульптора Теодозії Бриж. У центрі міста неподалік пам"ятника Михайлові Грушевському на старих дверях написано "музей". Тут прохолодно, пахне фарбою і старовиною. Усюди багато скульптур, картин, живих квітів.
— Лесю, ти каву зробиш? — гукає Євген коротко стриженій жінці у синій сукні на бретельках. На її груди спадають три низки червоних коралів. Із 50-річною Лесею художник одружився три роки тому. — О, пан Гронський! Це мій товариш давній.
На порозі постають лисуватий чоловік і симпатична блондинка з білими ліліями у руках. Її звати Ліля, його — Ярко. Прийшли подивитися на картини і вибрати одну комусь у подарунок.
Леся Безніско наливає запашної кави. Припрошує частуватися кексом і солодким крекером. До кави — коньяк. Євген не п"є. Каже, спиртного зовсім не вживає. Зате смачно затягується довгою тонкою сигаретою. На нім світла сорочка, на пальцях обручка і золота печатка.
— Це вже музей, а не майстерня. Маю тепер інше місце для роботи — на 10-му поверсі в іншому будинку. Кожен день малюю. Он, тільки недавно скінчив Франка. Вже 40 років над його творчістю працюю.
— А я собі тут у кутку малюю, — перебиває Леся. — Я ж наглядач за музеєм, то коли є вільна хвилина... Раніше книжки продавала в магазині. А чотири роки тому вперше спробувала малювати. Примусили, — дивлячись на чоловіка, дзвінко сміється. — Дав мені картон, добрі пастелі і каже: "Малюй". Ото в неділю ми зранку встали, дивимось — гарна погода...
— В суботу, — уточнює Євген.
— У неділю. Ой, таки в суботу.
— Збираємося зранку і йдемо світ за очі — малювати, — продовжує Євген. — Канапки, дощовики, кава і папки — все, що треба.
Він каже, що свого часу в цій майстерні-музеї Іван Драч святкував своє одруження, Богдан Ступка — 50-річчя. Сюди навідувалися Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський. Кілька років тому мав завітати Леонід Кучма.
У цій майстерні-музеї Іван Драч святкував своє одруження, Богдан Ступка — 50-річчя
— Як Кучма мав приїхати, то тут цілий сценарій розробили, — розповідає пан Євген. — Ми ж належимо до Львівської галереї мистецтв, усе мало бути з почестями. А він взяв та й не приїхав. То перед Новим роком було. А потім по Різдві Христовім Ющенко завітав. Він якось на гору Маківку підносився. Там ми із сином Яремою зробили Стрілецький меморіал — кладовище Січовим Стрільцям. І він сказав, що хоче з автором познайомитися. Тут ми з Ющенком три години просиділи. Кутю їли, пампушки, коньяк пили. А потім я вирішив подарувати йому картину з вертепом у селі Нагуєвичі. Ющенко так зрадів, що взяв та й розцілував мене.
— То, може, ми подивимося картини, — пропонує Ярко. Леся зривається на ноги. Далі чути лише захоплені "ахкання". Зупиняються на релігійній тематиці.
— А я недавно порахував, скільки в мене зображень Христа, — голосно каже Євген, — майже 70.
І вже тихше, аби тільки я почула, додає:
— Свої роботи частіше дарую, аніж продаю. За скільки? Це несуттєво.
— А усі ці скульптури, — показую довкола, — це роботи Теодозії Бриж?
— Так. Ми з нею тут пропрацювали 41 рік. Зараз тут близько ста скульптур. 23 пам"ятники роботи Теодозії стоять по Україні. А це її портрет, — показує на велику картину із зображенням молодої жінки у довгій сукні. — Он там фотографія. Одна з останніх. Бачите, які руки покручені. У неї поліартрит був. Померла у 70 років.
— А ти розкажи, як ви познайомилися, — пропонує пані Леся. — Все почалося якраз із портрета.
— Я її спочатку намальованою побачив. А одна моя колєжанка постійно пропонувала познайомитися з її подругою. З"ясувалося, що дівчина з картини і є тією подругою. Теодозії тоді було 29, мені — 21. Одружилися. Народилися два сини — Ярема і Максимко. Старший зараз працює реставратором у музеї Грушевського, вдруге одружився, має трьох дітей. Молодший помер у 17 років. Після грипу почало серце боліти... А з Лесею ми й раніше були знайомі. Я часто у книжковий магазин заходив, спілкувалися.
Весілля Євген та Леся відсвяткували в Золочівському замку. За всю історію це лише другий такий випадок — уперше від гучних весільних тостів замок здригався, коли одружувався король Ян Собеський. Нині родина Безнісків мешкає у 2-кімнатній квартирі.
— Купив недавно до хати пральну машину, морозильну камеру і телевізор. Це з тих грошей, що за Шевченківську премію дали. А решту, 90 тисяч гривень, поклав до банку. Якраз відсотки зняв — тисяча гривень щомісяця. Ще маю пенсію — 650 гривень, Леся — 360. Так і живемо.
Національну премію імені Тараса Шевченка Євгенові Безніску дали навесні цього року за ілюстрації до поеми "Мойсей" і за те, що вже 40 років працює над темою Івана Франка. До того художник двічі сподівався на нагороду.
— Пам"ятаю, як одного року у фінал вийшли я і скульптор Володимир Чепелик з Києва. Він поставив пам"ятник Грушевському і є головою Спілки художників України. Відчуваєте різницю? Звичайно, премія дісталася йому, — сміється і затягується наступною сигаретою.
Пані Ліля твердо вказує на "Тайну вечерю", намальовану пастеллю. Ісус на ній повернутий спиною, обличчя апостолів теж не видно. Вони сидять колом, середина світиться.
— Не знаю, де ви бачили таке світло, — тихо каже жінка, — але воно прекрасне.
1937 — Євген Безніско народився у місті Кагарлик Київської області
1958 — познайомився з Теодозією Бриж
1959 — Євген і Теодозія одружилися
1961 — народився син Ярема
1962 — з"явився на світ син Максим
1964 — Євген закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва
2003 — одружується з Лесею Глушко
2006 — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка
1 
1
Коментарі