29-річний Ігор Василенко понад рік просив милостиню на вулицях Ужгорода.
Коли хлопцеві було сімнадцять, йому на залізничній колії відрізало праву ногу. Сталося це в Ніжині. Пригадує тільки, що йшов увечері з дискотеки. А як потрапив під поїзд — цього
не пам"ятає.
— Я відчув різкий біль і побачив власну ногу поруч із собою, — розповідає майже незворушно.
Ігор лежить на ліжку в чистій синьо-сірій сорочці в смужку.
— Бачили б ви, у чому був, коли його привезли, — зітхає завідувач хірургічного відділення міської лікарні N2 Мирослав Россу, який привів мене до Ігоря.
Кілька днів тому хлопця спіткало нове лихо: йому ампутували пальці на лівій нозі. Але навіть після цього він намагається усміхатися, хоч в очах нестерпний сум.
Я сотню гривень у день мав!
Ігоря Василенка в обличчя знає, мабуть, весь Ужгород. Увесь рік на інвалідному візку він щодня виїздив на одну з центральних вулиць Ужгорода, Минайську, — просити милостиню. Під"їжджав до автівок, що зупинялися на людному перехресті.
— Не соромно було просити? — питаю обережно.
Він дивиться трохи презирливо.
— Думаєте, це приємно? — виправдовується. — Спочатку соромився, а потім звик.
У грудні Ігор відморозив усі пальці ноги, яка в нього ще лишилася. Лікарям довелося їх ампутувати. Я застала його в хірургічному відділенні міської лікарні.
— Підошва на ботінку відпала, а я не відчув — бо трохи випив. От і відморозив собі пальці, — стримано каже бомж.
— Його дружки не одразу зрозуміли, що сталося. А коли викликали "швидку" — прямо на вулицю, було вже запізно, — розповідає Россу.
Раніше Ігор мешкав у Вологодській області Росії, разом з матір"ю-пенсіонеркою та сестрою. Потім переїхав до батька в Ніжин. Колись їхня сім"я жила в Ніжині, але після розлучення мати з дітьми повернулася в Росію.
Ігор каже, що його батько помер, не приватизувавши квартири, тож він опинився на вулиці. Документи загубив, тому не міг виїхати до матері. Поневірявся у Ніжині, а тоді познайомився із закарпатськими циганами. Вони й привезли хлопця в Ужгород. Жив на Радванці — у кварталі ромів, з подругою Ольгою, циганкою.
— За місяць вона тільки чотири рази мене провідала, — скаржиться. — Не хочу більше тут жити! Вийду звідси, подзвоню мамі, нехай допоможе оформити документи і поїду до неї! Але маю лише 12 гривень, а потрібна ще купа ліків.
Він виймає з кишені сорочки гроші й показує мені.
— А скільки заробляли, просячи милостиню?— цікавлюся.
— У вас яка зарплата? — дивиться іронічно. — А от я сотню гривень у день мав! На життя вистачало, — у його голосі бринить гордість.
— Працювали на когось?
— Ні. Хоч цигани й вимагали, аби ділився з ними, навіть погрожували. Але я їх посилав...
Я дякую за розмову. Він усміхається у відповідь, дозволяє себе сфотографувати.
Згодом хотіла провідати Ігоря ще раз, але якось не вийшло. Куди його виписали, не знаю.
2 
1
Коментарі