— Через день їжджу до дочки в лікарню в Бориславі. Лікарі там добрі. Але погані умови. Ще й вода не завжди є. Мають резервуари, їх наповнюють. Наготовлюю їсти на два дні. Бо столова не може працювати нормально, — розповідає 62-річна Валентина Сергіївна. Сіла в автобус за 20 км від Борислава Дрогобицького району на Львівщині. Тримає картату сумку.
З Нового року воду в 34-тисячному Бориславі вмикають по 3 год. на день. Проблеми почалися через підвищення тарифів на електроенергію.
— Воду подаємо до станції на висоту 227 метрів. Борислав — це ж Прикарпаття. Довжина магістралей — майже 100 кілометрів, — розповідає заступник голови міста Роман Садлівський, 44 роки. Огрядний, одягнений у сірий піджак та синю сорочку з краваткою. Говоримо в його кабінеті. Щойно повернувся із засідання виконкому, де затвердили графік подачі води на наступні три місяці. — Маємо великі витрати для роботи насосу. Тим більше зараз, коли електроенергія подорожчала.
Є ще одна проблема. Водопровід прокладали у 1950-х. Весь гнилий. Втрачається 70 відсотків води через прориви. Треба міняти труби. Частину магістралі зробили. Залишилося 49 кілометрів.
Борислав — єдине місто у світі, розташоване на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищі. Має понад тисячу нафтових свердловин.
— З водою у Бориславі завжди було тяжко, бо не можемо собі дозволити власну свердловину, — додає Садлівський. — Нафта залягає так близько, що в підвалах деяких будинків проступає крізь фундамент.
Через дорогу від міської ради — дитячий садок. Працює у трьох старих одноповерхових будинках. У першому корпусі двоє жінок у пральній закладають білизну в машинку. Поряд — ванна з водою.
— Працюю тут 20 років, — розповідає завідувачка дитсадка 59-річна Оксана Панів. Говоримо в її кабінеті. Одягнена у плетений светр і довгу картату спідницю. Сиве волосся зібране на потилиці. — Зберігаємо воду в ємностях по 100–150 літрів. Якщо бракує — допомагають із міськради. Зранку на воді, яку набрали, готуємо сніданок — манну кашу, чай. Миємо посуд. Буває, воду пускають в обід, тоді наповнюємо резервуари, перемо постіль.
Працівники часто відпрошуються на годинку-півтори, щоб збігати додому набрати води. Підміняємо одна одну.
У вбиральні на металевих підставках високо під стелею стоять білі бочки. Від них до унітазів ведуть труби. На умивальниках — чайники з водою для миття рук.
За 200 м від дитсадка — центральна площа. Неподалік таксисти п'ють каву з паперових стаканчиків, регочуть.
— У нас вічно: як не нафта — то вода, — каже чоловік у чорних брюках, запрасованих на кант, та в червоній пуховій куртці. Називається Віталієм, 32 роки. Має родину, двох дітей. Таксистом на "Ланосі" працює два роки.
— Добре, що в мене приватний будинок. Маємо в гаражі бак із гідрофором на 500 літрів. Гріємо воду від електрики. Бак передала теща з Італії. Каже, там такі в кожній хаті стоять. Але деколи 500 літрів не вистачає. Добираємо у ванну й каністри, — підкурює цигарку. — Але й та вода, що є, поганої якості. Діти жартують, що фанта з крану тече, бо труби погнили.
Коли буде вода, повідомляють через "Фейсбук". Я маю сторінку. А що робити старшим людям? Через дорогу — ресторан "Барабський міст". У мене там знайомий барменом працює. В них теж води немає. Можеш піти попитать. Скажи, що від мене.
Бармен Андрій у червоній футболці з логотипом закладу готує каву з молоком. Ресторан розташований у підвальному приміщенні. Майже всі дерев'яні столи зайняті.
— Воду в баки набираємо. Незручно, але справляємося. Клієнтів не поменшало. Їжа в нас недорога і смачна, — розповідає Андрій. — Абсурд. У місті з такими ресурсами, — такі дурні проблеми.
Біля під'їзду двоповерхового будинку на центральній вул. Шевченка стоїть 63-річна Світлана Жовнір. Її чоловік, 69-річний Богдан Григорович, працював в Укрнафті механіком. Лагодив мотори насосів, що качають нафту зі свердловин. З подружжям живе син Іван, 38 років.
— Годину тому воду пустили, — каже Світлана Адріївна. — Набираю у ванну, щоб до завтра стало.
Піднімається дерев'яними сходами на другий поверх будинку. Відчиняє важкі металеві двері квартири, запрошує. На порозі зустрічає Богдан Григорович у білій сорочці. Квартира світла, зі свіжим ремонтом. Чоловік дістає із серванту склянки, наливає коньяк.
— То, щоб зігрітися, — каже.
Світлана Андріївна приносить канапки з ковбасою та сиром і чайник.
— Не було би у нас нафти — була би вода. А так, ні води, ні нафти, — сміється господар. — Майже всі свердловини розробляє Укрнафта. Може, хто десь качає у себе на городі, щоб сусіди не знали, — підносить склянку. — За спокій у Бориславі! Нафта залягає неглибоко. Шукаєш воду, а нафта тече. Відфільтровувати воду — недешево. Та і якість погана. Тому й постачають її аж через Східницю.
Колись Франко написав повість "Борислав сміється". Зараз він не сміється, швидше гнівається.
8 відсотків — такий офіційний показник безробіття в Бориславі. До чверті населення виїхали на заробітки за кордон, за неофіційними даними.
Нафта потрапила в повітря й колодязі
Основна промислова галузь Борислава — видобуток нафти й газу. Перші свердловини тут з'явилися 1861 року. Через півстоліття бориславська нафта становила 5% світової.
Місцеве родовище озокериту — похідного продукту нафти — було одним із найбільших у світі. На початку XIX ст. діяло до 2 тис. озокеритових шахт. Сировину видобували вручну.
"Кожний копав, як хотів і як міг. Яма біля ями, шурф біля шурфу. Бориславська улоговина виглядала, як продірявлене решето. Мільйони відер у безперервному русі. 3і світанку до темної ночі весь простір покритий закопченими робітниками", — писали в одній з львівських газет 1868 року.
Після незалежності пошуково-розвідувальні роботи на Прикарпатті скоротилися. Сьогодні бориславська нафта надходить на Дрогобицький нафтопереробний завод. Нафтовий газ — на Бориславський газопереробний завод.
Поблизу міста також є родовища менілітових сланців, піску, гіпсу, солі, 10 джерел мінеральних вод типу "Нафтуся".
Довкілля Борислава забруднене нафтою та продуктами її переробки. Вона потрапила в повітря, її багато в колодязях, ярах, підземних водах.
3 
1
Коментарі