— Уважающий себя человек всегда должен ходить в бабочке, — каже 54-річний Олександр Остапенко. Він 35 років працює водієм столичного громадського транспорту. Щодня приходить на роботу у фраку й метелику.
У жовтому "Богдані" під'їжджає до станції метро Дарниця. Останні півроку працює на маршруті "45+22".
— Раніше був висотником, пожежником і навіть двірником, — Олександр піднімається з водійського сидіння. Одягає циліндр і виходить. — 1977 року теща мені сказала: "Мені не потрібен зять, якого по дві доби не буває вдома". Знайшла в газеті оголошення про набір водіїв і мені підсунула. Через тиждень я вже сидів за кермом. Спершу виходив на роботу в білій сорочці й чорній безрукавці. Фрак і циліндр почав носити дев'ять років тому. Коли вперше вийшов на роботу в такому вбранні, пасажири дивувалися: "Це цирк якийсь приїхав, чи кіно знімають?". А тепер до мого образу звикли. Постійні клієнти часто по годині чекають машину, щоб проїхатися зі мною. На інших маршрутках у мене навіть штори були біля водійського сидіння. Коли пасажири всідалися, я відкривав шторку. Уявляв, що виходжу на сцену.
Салон машини заповнюють люди. Шофер заходить досередини.
— Очень приятно, что вы пришли, — каже повній жінці з великою картатою торбою на передньому сидінні. Вона показує пільгове посвідчення.
— Я цього водітєля всігда жду на остановці, бо тільки він нормально относиться до пенсіонерів, — каже. — Інші перед самим носом двері закривають.
Олександр дає дівчині у світлій шкірянці решту і простягує "барбариску".
— За місяць заробляю 1,5 тисячі гривень, — розповідає. — Десяту частину витрачаю на частування для пасажирів. Я не для показухи це роблю. Вони дають мені заробіток, а мені хочеться їм хоч якось подякувати. Різні люди трапляються. Якось одна жінка відмовилася цукерку в мене брати. Сказала: "Звідки я знаю, може, вони у вас несвіжі?".
У мене назбиралися з десяток метеликів і три фраки. Одяг купую на секонд-хенді, бо зарплати не вистачить ходити по бутиках. Метелики і сорочки там продають по 20 гривень, фраки можна і за 100 знайти. Удома їх поперу, випрасую, і можна вдягати на роботу.
Водій розлучений. Має доньку і трьох онуків.
— З дружиною розійшовся на початку 1980-х. У наші стосунки почали лізти її батьки, а я не хотів жити за чужими правилами. Зараз жінки часто знайомляться, але зв'язувати з ними життя не хочу. Якось одна зайшла під 2 метри зростом. Коли дав їй цукерки, поцілувала мене в щоку. я ледь не впав — від неї на весь салон несло перегаром. А інша попросила номер телефону. Коли подзвонила, першим ділом спитала: "А квартира у вас є? А то я свою дітям лишити хочу".
Олександр хреститься перед тим, як сісти на водійське місце.
— Я з собою Біблію завжди вожу, — киває на бардачок. — Не сварюся, коли хтось із пасажирів не передає гроші за проїзд. А лише нагадую йому Божі заповіді. Вірю, що Бог помагає. 20 років тому захотілося знятися в кіно. Увечері попросив про це Бога, а наступного дня побачив у газеті оголошення про кастинг. Мене сфотографували і занесли в базу акторів. Я знімався в серіалах "Легенди бандитської Одеси" і "1941 рік". А зараз мене по телевізору можна побачити в рекламі сиру і ліків від печії. Роботу водія хочу кидати, бо мало платять. Візьму загранпаспорт — і вперед.
3 
1
Коментарі
1