"Особливість української інтелігенції в тому, що вона до цих пір змушена працювати на землі, — колишній народний депутат 81-річний Левко Лук"яненко відчиняє металеву хвіртку садиби, що в селі Хотів, за 15 км від столиці. — Знаю багато академіків, професорів, які навесні їдуть у село до батьків чи на дачу саджати картоплю. Восени привозять її у місто, щоб не вмерти з голоду. Їхньої маленької зарплати навіть на харчі не вистачає".
У двір забігає чорний пес. Виляє до Левка Григоровича хвостом, стає на задні лапи.
— Це сусідський, добре нас знає, — каже господар. — Буває, жінка йому щось смачненьке дає, то він і ходить, — тупає ногою. Пес тікає за ворота, опустивши хвоста.
Із двоповерхового будинку, обшитого білим пластиком, виходить 67-річна Надія Іванівна. Вона у чорному спортивному костюмі з оксамиту. Веде на город стежкою, викладеною камінцями. Уздовж неї ростуть 50 кущів троянд.
— Думала, всі померзли. А це дивлюся, відходять, аж серце радіє, — плескає у долоні. — Учора посадили картоплю, червоні бурячки, квасолю, цибульку і салат. На баштані потикала диньки. Кріп розкидала по всьому городу, а петрушку не сіяла — торішня має посходити. Картоплю за два тижні до садіння в хату внесли, щоби проростала. Ми з Левком уже 20 років разом живемо. Швидко час пролетів. Одне одному не надоїли, все любимо разом робити. Правда ж? — звертається до Левка Григоровича.
— Ну да, — стиха відказує він.
Город невеликий — приблизно 10 на 10 м.
— Раніше був аж до хати. Тепер садок вирішили зробити, бо сил обробляти не вистачає. Торік половина городу була засаджена полуницями. Цього року її перекопали, бо переродилася. А он там, — показує рукою на грядку, — посадили суниці нового сорту, які два рази на рік родять — весною і восени. Жінка брала на базарі в одної бабці по 5 гривень за штуку. Біля продавщиці лежали такі, як кулак. Може, і в нас вродять.
У дерев"яній будці, огородженій металевою сіткою, сидить 3-річний пес Чорний. Весело махає хвостом, вистрибує на дах будки.
Я два роки був послом у Канаді. Там із дружиною назбирали трохи грошей
— Нам його сусідські хлопці принесли. Називали Чорним, то й ми так кличемо. На ніч випускаємо по двору бігати, щоби злодії не ходили. Шкоди великої не робить — може щось потоптати, але воно зразу відходить. Перед ним мали собаку, то він стрибав на вишню біля паркану, а тоді через загорожу — і на вулицю.
Левко Григорович граблями волочить грядки. Бідкається, вчора не встиг.
— На городі працюю через день, це зміцнює серце. Я грядки копаю, а жінка садить. Картоплю разом садимо, а квасольку і кукурудзу вона сіє. Їй така робота подобається. У нас картопля гарна родить — раз таку, як голова, виростили. Зварили з неї каструлю пюре.
Левко Лук"яненко любить щепити й обрізати дерева.
— Батько мене цього навчив. Ми з ним багато щепили. Купувати дерево дорого було, то попросимо гілочку і вже через рік-два плоди маємо. У мене приймається майже все. Он ту сливу прищепив, — киває на дерево з набубнявілими бруньками. — У нас сливи солодкі родять, їх дуже черви люблять. Плоди ще зелені, а вже точать. Хімікатами нічого не обробляємо. Колорадських жуків руками збираємо. Вранці встали, позбивали їх із картоплі у відро — і на стежці потоптали.
Розповідає, що батьки мали гектар городу.
— Спочатку коня водив за оброть, потім косою навчився махати і ціпом молотити. Коли мені було 15 років, ми з сусідськими хлопцями косили у колгоспі ячмінь. Зайців не ганяли, навіть на річку купатися не йшли — цілий день без перепочинку працювали. Через тиждень нас протягнули у сільській газеті — написали, що ми ледарі й нічого не робили. Мені тоді така образа взяла, — проводить рукою по сивих вусах. — Поклявся, що в колгоспі ніколи більше не працюватиму. Через рік узяли в армію. Там навчився водити машину, щоб водієм або механіком працювати. Знав, що після армії до колгоспу не піду, хоч би мав повіситися.
Іде до хати. Каже, купив її 1989-го, коли повернувся із заслання.
— Як томські дисиденти дізналися, що мене достроково випустять, назбирали мені 3 тисячі рублів. Я купив там хату. Коли дозволили поїхати на Україну — продав, а гроші поніс друзям віддавати. Забирати їх не схотіли. Доклав іще трохи і купив цю хатинку. Вона була така, як і оті, звичайна колгоспна, — киває на сусідські одноповерхові будинки. — Усередині страшно холодно. Батареї гарячі — руки втримати не можна, а в хаті 14 градусів. Я два роки був послом у Канаді. Там із дружиною назбирали трохи грошей. Добудували другий поверх, щоб тепло не йшло у небо. Стіни обшили мінеральною ватою.
Скаржиться, що дружина щороку робить ремонт.
— Жінка хату будує, а я Україну. В мене абсолютно нічого не виходить, а в неї справи трохи кращі. Весь час робота є. Цього року снігу так багато навалило, що всі крокви полопалися.
Оглядає двір, дивиться на дерева.
— Улітку люблю розстелити під деревом матрац і так лежати. А тепер роблю салат із кульбаби. Нарву кілька пучок дрібних листочків і віддаю їх дружині. Кульбабу треба вимочувати у солоній воді, щоб гіркоти не було. Але ми цього не робимо, бо я гіркеньке люблю. В салат ще можна додати цибульки або редиски, головне — все дрібненько порізати.
Підходить дружина, обіймає його.
— Гарно розказує, але сам нічого готувати не вміє. Не знаю, що він раніше їв. Мабуть, тільки каші в тюрмі, а більше нічого. Дуже любить вареники із сиром, налисники і борщ із пампушками.
1 
1
Коментарі