Петро Онацький 40 років викладав у школі математику. Тепер учителеві 82. Живе у двокімнатній квартирі в Києві, на Шулявці.
Заходимо у передпокій. Тут на тумбочці стоїть телевізор.
— Попросив онука переставити у коридор, бо в кімнаті холодно, — пояснює. — Поставлю собі стілець і дивлюся.
Дідусь у теплому спортивному костюмі. Ставить на вогонь чайник, дістає чашки, цукор. Стишує радіо, яке передає сесію Верховної Ради.
— Живу сам, дружина померла 10 років тому. А син — торік... З дому не виходжу: п"ятий інфаркт переніс, — стиха промовляє, потираючи ногу. — Раз на тиждень онук привозить продукти, а невістка прибирає. Хліб купує сусідка. А готую сам. Он супчик собі пісний зварив, холостяцький, — показує на одиноку червону каструльку. — Курку сусідка перекрутить, я фарш розкладу по стаканчиках — і в морозильник. Потім беру порцію — і в суп.
Он супчик собі пісний зварив, холостяцький
У 1945-му їв місяць лише варений буряк! — пригадує. — Жили ми в Яготині. Батько був учителем української мови. У 1938-му його розстріляли... Я на фронт просився, але не взяли. А коли селом пішли чутки, що у лісі є партизани, — подався у загін.
Засвистів чайник. Дідусь ставить на стіл тарілку з печивом і цукерками.
— Ми телефонні проводи різали, мости через річку ламали. Але німці мстилися, — зітхає. — На вибір брали п"ятьох місцевих і розстрілювали. Тому нас хтось видав. Вивезли мене в табір, у Німеччину. Прибирав там вулиці після бомбардувань. Кормили баландою з брукви з піском і ерзац-хлібом з тирсою. Матрац і подушка теж набиті тирсою. А клопів! — береться за голову. — Щонеділі виносили ліжка надвір вимітати.
Якось наказали взяти речі й кудись повели, — продовжує. — Було нас двісті, йшли дві доби. На третій день прийшли в кам"яний кар"єр глибиною п"ять метрів. Завели до якогось будинку. Охорона там була у жовтій формі, ми називали їх жовтопузими. Думали, що привели вмирати, бо три дні їсти не давали. Але хтось із другого поверху скинув вірьовку: ми видерлися нагору й побігли хто куди. Досі не знаю, хто нам допоміг утекти.
Беріть печиво, — підсуває тарілку із солодощами. — У мене зубів уже замало. Втекло нас п"ятеро, — відсьорбнувши чаю, продовжує. — У лісі зробили курінь. Поруч було поле, а на ньому кагат буряків. Набили ними торби — й на базу. Варили той буряк у бляшанці з-під патронів. А як потепліло, збирали щавель. Готували наче борщ. Берегли сірники, вогнище підтримували постійно. Прожили так місяць, а потім прибилися до артполку.
Якось у частину приїхали "свати" — шукали таланти. Хто співав, хто грав, а я умів малювати. Пензлі робив із кінських хвостів. Називали нас придурками, бо "пушку" не драїли. Це було без образ, так прийнято називати штабних військових.
— А любов на фронті не знайшли? — цікавлюся.
— І не шукав, — відмахується. — Бачив, як наші хлопці гуляли з німками. Пішов погуляти, любові пошукати, а вертався з "подарунком" — сифіліс, гонорея. Там був німецький бордель. Охоронець на вході сидів, висіли фотографії німкень із розцінками. Я не ходив, хлопці розповідали, — швидко додає. — А дружину зустрів у своєму селі.
Із Німеччини повернувся з двома валізами, — продовжує. — Привіз відрізи мамі та сестрі, шкіру на чоботи, три фотоапарати "Агфа", рибу, ковбасу.
Коли проїжджали Польщу, виміняв один фотоапарат на 10 кілограмів сала. Другий проїли вже вдома. Третім довго користувався, а тоді подарував братові. Наш ешелон супроводжувала охорона, бо поїзди обкрадали, особливо у Польщі. Знав одного лейтенанта, у якого забрали все, залишили в самій білизні.
Коли прийшов до школи, — усміхається, — Надія працювала вчителькою російської мови. Якось попросила мене намалювати плакат до чергових виборів. А підготовка ж велася увечері, розходилися пізно. Я жив при школі, а їй було далеченько додому йти. Ліхтарів у селі не було. Проводжав її. Так і допроводжався до любові.
Господар кидає в чашки по пакетику й доливає кип"ятку.
Буханка хліба коштувала 100 карбованців
— А вчителювати почав випадково, — продовжує. — Директор школи спочатку запропонував дві посади — бібліотекаря і секретаря. Отримував 600 карбованців. Буханка хліба коштувала 100 карбованців. 1947 рік був дуже голодний. Мали таку "драчку", в якій мололи зерно, додавали кропиву, лободу, і робили млинці. Страшно згадувати. Два роки у військовій формі ходив — не мав що вдіти. А вчителем математики мене призначили. Старий учитель викладав з ранку до ночі й потребував підміни.
Питаю його про перший урок – чи запам"ятався.
— Я пам"ятаю перші кілька тижнів. За півмісяця хотів уже тікати зі школи. Як тільки повертався до дошки, хлопці за шапки — й підкидати до стелі. Обертаюся — шапки падають, усі сміються. Що було робити з ними? Але раптом прийшло мені прояснєніє, — торкає пальцем лоба. — Запропонував підкинути шапки, але так, щоб упали точно на парту. Отак ми разом підкидали шапки і сміялися хвилин десять. Відтоді мене вже слухалися.
2 
1
Коментарі