29 листопада 2005 року в Брюховичах піді Львовом невідомі розстріляли з автомата Калашникова голову спостережної ради корпорації "Еколан", колишнього голову облдержадміністрації Степана Сенчука. Минув рік, а й досі вбивць не знайшли.
У кабінеті Сенчука майже нічого не змінилося. Ті самі шкіряні меблі, ті самі картини на стінах. Із-за столу назустріч піднімається жінка в темному вбранні. Вдова Людмила Сенчук, 50 років — новий голова спостережної ради "Еколану". Запрошує присісти. Запитує: чаю чи кави? Напередодні зустрічі Людмила Володимирівна попросила: жодних запитань про трагедію. Пояснила:
— Це наше, сімейне. Ми не хочемо, щоби всі це обсмоктували.
На нову посаду Людмилу Сенчук акціонери обрали відразу після трагедії. Корпорація "Еколан" залишається одним із найбільших виробників хлібобулочних виробів, постачальників риби. Команда Сенчука збереглася майже повністю.
Згадуєте ранок, коли чоловік востаннє вийшов із будинку?
— Я його в пам"яті часто прокручую, — каже Людмила Володимирівна. — Тільки хочу забути саму картину трагедії. Це дуже страшно.
Він мені казав: "Люда, ми ніколи не були бідними, ми ніколи ні в кого не крали. Голова на місці — працюй". Оці слова — "голова на місці" — мене дуже вразили. І так ту голову... Зараз я нічого не відчуваю... Степан тоді звично виїхав із дому. Увечері ще старший син Віктор навідався. Переговорив із батьком. Син пішов спати, а ми бесідували про дітей. Вікторові 29 років, уже сформований мужчина, самостійний. Сергієві — 25. "Він такий самий рішучий, як і ти", — сміявся чоловік із мене.
Після трагедії ви сіли за кермо і подалися у Радехів.
— Ні! Я поїхала шукати домовину. Знала: вона йому вже не потрібна. Але мені — потрібна, бо треба було чимось зайнятись. Аж у Києві замовила. Вночі зустріла вантажівку, бо ті не знали, куди везти.
Домовину аж у Києві замовила
Що за рік змінилося у вашому житті?
— Я тепер живу механічно. Розумію, так вічно не буде, щось зміниться. Адже у мене є діти, внуки.
На дітей це дуже вплинуло. Хлопці зціпили зуби і по-своєму переживають. Один має характер батька, інший — мій. Діти займаються бізнесом. Маємо внучку Вікторію у сина Віктора й онука Степана — у Сергія.
Ви щодня їздите на роботу повз місце трагедії?
— Я там ставила свічки щодня. Хотіла поставити хрест, але потім передумала. Хочу це місце забути.
Із останніх років що запам"яталося?
— 50-річчя Степана. Він не любив, коли його всі вітали. Вважав день народження сімейним святом. Щиріше, ніж рідні, ніхто не привітає. Чужі йшли поздоровляти крісло. Тому ми старалися у ці дні кудись виїхати.
Останнього разу ми вирушили в Єгипет. На самий день народження вночі проти 23 березня піднялися на гору Синай. Ішли вдвох, і провідник із нами. Уночі дуже важко, схили круті. Дорогу під ногами освічували ліхтариком, далі стежини нічого не бачили. Прошу: "Не можу вже, йди, а я залишуся". А Степан каже: "Ні, тільки разом із тобою". Бере й тягне мене. Піднялися на вершину о п"ятій ранку. Вітри віють. Дуже холодно. Бедуїни дають старі ковдри. Ми накриваємось, п"ємо чай, і я його вітаю з днем народження.
Яким він був?
— Я не можу сказати, яким був на роботі. Удома це був господар. Степан у Сибіру народився — батьків його вивезли. Зараз вони живуть у Радехові. Мамі вже 85 років. Батьки були незаможними. Степан знав, що йому ніхто в житті не допоможе, з ранніх літ сам про себе дбав. Студентом на перших курсах розвантажував вагони. На старших заробляв тим, що писав дипломні роботи іншим. Ми — з села Лопатин Радехівського району. Разом училися в школі. У восьмому класі Степан написав листівку: "Давай дружити!". Було приємно, коли чекав на мене біля школи з букетом великих червоних тюльпанів. Він підтягував мене з математики. Після школи вступив до сільськогосподарського інституту. Ми й далі дружили.
Кар"єру Степан починав у Радехові, працював головним інженером "Сільгоспхімії". Це йому багато дало. Міг узяти кілька літрів спирту, поїхати кудись і домовитися. Умів крутитися, умів із людьми говорити. Дуже часто пропадав на роботі, місяцями був у відрядженнях. Сини виростали зі мною.
Степан був владною людиною. Як сказав — так і мало бути. Щоправда, любив порадитися. Із тещею часто сперечався за економіку. Не соромився вчитися.
Що найбільше з вашого життя запам"яталося?
— Народження першої дитини. Степан дуже тішився сином. Знаєте, в основному все було добре, тому пам"ятаю критичні моменти. Найнеприємніший — вибух котельні. Це ще за радянських часів було. Степан тоді працював головним інженером, коли 7 листопада в "Сільгоспхімії" вибухнула котельна. Загинули два робітники. Він дуже важко пережив цю трагедію. Ми всі вдома це відчували.
До кабінету заходить генеральний директор корпорації "Еколан" Богдан Дудзяний.
Поміняли вісім квартир і будинків
— Я дуже перепрошую, — кладе на стіл документи і просить терміново підписати. Людмила Володимирівна береться до справ, але невдовзі продовжує бесіду. Пригощає печивом, каже, що вироблене в "Еколані".
Степан Сенчук важко пережив звільнення з посади губернатора?
— Це був підступний удар. Такого ніхто не чекав. Степан летів у літаку на нараду, а тут дзвінок: "Ти вже не губернатор". Його першим (за часів Кучми. — "ГПУ") так звільнили. Пізніше це стало нормою. Багато хто його не розумів. Я вдома запитувала: "Тобі що, найбільше треба? Ти завжди мусиш бути першим". Степан казав: "Мусить хтось бути першим. Чому ми маємо дивитися на когось? Ми що, не можемо? Подивися, як євреї один одного тягнуть! А як росіяни за національну ідею! Ми ж не гірші". Усе життя Степан був оптимістом. Йому ніхто протекції не робив — він сам себе створив.
Пригадую, як ми їздили в Трускавець, коли ще був обласним головою. Зустрічалися із донецьким губернатором Віктором Януковичем. Вони довго сперечалися: і за мову, і по роботі. Не можемо ми думати так само, як вони. Ми в одному оточенні виросли, вони — в іншому.
Він умів притягти до себе потрібних людей?
— Степан був дуже комунікабельним. Молодший син зараз у Києві працює. Коли чують прізвище, згадують про батька тільки добре. Там такого бруду, як у нас, немає.
Яким він був удома?
— Любив поратися на кухні. Готував смажене м"ясо та рибу. Ми часто переїжджали з місця на місце. Поміняли вісім квартир і будинків. Степан виростив три садки. Коли їхали повз них, він завжди казав: "Тішуся — це ми з тобою посадили".
Коментарі