Київський поет та актор 67-річний Василь Довжик півроку жив у квартирі без унітаза. Хотів, аби комунальні служби самі встановили новий замість старого, який розбився.
— Коли заселявся у квартиру, то унітаз був надбитим, а потім зовсім тріснув, — розповідає Василь Михайлович на платформі станції метро Гідропарк. Він приїхав сюди покупатися і позайматися на безкоштовних тренажерах. — Перерізав усі труби, щоб вода не затікала. Пішов у жек, кажу: "Я квартиру не приватизував. За законом вона — ваша, значить ви повинні самі встановити новий унітаз". А вони мені відказують: "Ми нічого не знаємо". Кожного тижня ходив до них на прийом. Урешті переміг. Усе завдяки тому, що я — уперта хата. Діло було не в грошах. Я й сам міг його поставити, мені просто було цікаво, чи зможу добитися справедливості.
Каже, що півроку справляв нужду в сусідів і на роботі.
— До сусідів ходив рідко. Частіше робив то на роботі. Із ранку йшов із дому, повертався пізно ввечері. Дружині теж нормально жилося. Вона не скаржилася.
Василь Михайлович був одруженим двічі. Від першого шлюбу має сина 37-річного Ярослава.
— Із першою дружиною прожили 12 років. Розійшлися, бо вона постійно сварилася.
Удруге побрався 2007-го.
— Узяв дівчину зі свого села. Я від неї наполовину старший. 12 років тому вона вступила до інституту. Якось із тіткою зайшла до мене в гості. Попросилися переночувати. Так після того вона в мене і зосталася. Її батьки не були проти наших стосунків. Бачили, що вона любить, то й не протестували.
Василь Михайлович ставить ноги на тренажер-велосипед. Починає крутити педалі. Вони скриплять.
— Уранці тут людей мало, а після обіду вільне місце знайти неможливо. Приходжу сюди тричі на тиждень, займаюся по 30 хвилин. Це дозволяє не втрачати форми. Мені однолітки заздрять, бо підтягнутий і гарно виглядаю. Дружина зазвичай зі мною сюди приходить. Сьогодні її не взяв, бо поїхала до батьків у село.
Василь Михайлович грав у театральних виставах, знявся в 30 стрічках. Працював редактором і ведучим на українському радіо, пише вірші та оповідання.
На пляжі Василь роздягається. Штани і футболку вішає на гілку дерева. Пропливає 300 м і виходить на берег.
— У кіно почав зніматися після виступу на гумористичному фестивалі в Києві, — Василь Михайлович стає обличчям до сонця, мружиться. — Мене там помітили і запросили на радіо в літературно-драматичну передачу. Грав у театрі Франка, а потім посипалися ролі в кіно. Уперше знявся у стрічці "Золоті литаври" за новелою Олеся Гончара. Грав там шофера. Їздити не вмів, я і по сей день боюся машин. Показали мені, як рушати, я і поїхав. За кілька метрів мав зупинитися. Та злякався і все покинув. Машина почала плигати. Усі зі знімальної групи розбіглися в різні боки. Не злякався тільки прораб. Вскочив у кабіну і зупинив.
Згадує, як мав знятися у фільмі Івана Миколайчука "Вавилон ХХ".
— Уранці до мене прийшла молода красива дівчина. Сказала: "Зараз у Пирогові Іван Миколайчук знімає "Вавилон". Уже мали почати зйомки, та один артист загубився. Уранці прийшов, сказав, що болить голова, і кудись зник. Миколайчук послав за вами. Сказав, що лише ви підходите на цю роль". Я був проти, бо мені та роль не подобалася. Мій герой мав у хаті бити жінку, а я цього ніколи не міг собі дозволити. Та й знав, якщо почну грати негативних героїв, то потім лише на такі ролі запрошувати будуть. Запропонував їй інші кандидатури, а вона мені каже: "Ми вже все обговорили з режисером. Худішого за вас чоловіка в Києві не знайдемо". Я погодився.
Миколайчука ще раз я бачив у центрі Києва 1987-го. Він ішов рівно-рівно, спирався на тростину. Був у чорному капелюсі та в довгому югославському плащі. Я до нього першим привітався: "Привіт, Іване! Ну як ви поживаєте?". А він мені каже: "Чого ти мені викаєш?". Наприкінці розмови додав: "Буду знімати фільм "Украдене щастя", то я тебе із собою заберу". А через 2,5 місяці його не стало. Довго не міг забути його останні слова. Здавалося, він говорив про те, що забере мене на той світ.
2 
1
Коментарі