— Менталітет центральної і західної України дуже відрізняється від східної і південної. Люди по-іншому підходять до роботи, життя, розваг. Це як в Америці, де в кожному штаті є свої особливості, — говорить 24-річна Анастасія Рубежанська із Алчевська Луганської області. Переїхала до Черкас у липні 2014 року.
— Переїзд був складним більше емоційно, ніж фізично. У чоловіка є бабуся в Черкасах. Мали де жити на перший час, — продовжує Анастасія. — У роботі відмовили в чотирьох закладах, бо переселенка. Хоча мала досвід у солідному ресторані Луганська. Потім стала офіціанткою у новій кав'ярні.
Кар'єра йшла стрімко: за кілька місяців отримала підвищення до адміністратора, пізніше стала шефом за баром. Персонал у кафе постійно мінявся. Працівники хотіли отримувати велику зарплату і мало працювати. У Луганську такого не було. Я не можу назвати жодного одногрупника, який не мав роботи. Я зранку працювала, потім йшла на пари, а ввечері поверталася на роботу. У Черкасах працюючих студентів зустрічаю рідко.
Черкаси дуже не сподобалися. Думали, станемо на ноги і переїдемо до Києва. Тут відчували відмінності у всьому — в облаштуванні, інфраструктурі. В Луганську центральна вулиця з гарним асфальтом, на клумбах квіти. Залежно від сезону комунальники їх пересаджують. 2014 року в будь-якому парку Луганська стояли вай-фай точки. Тут такого немає досі. На Донбасі сфера послуг була розвиненіша — багато місць для відпочинку, магазини. У Черкасах не було й десяти закладів, в які хотілося зайти. Більшість місць були старомодно оформлені, дорогі, розраховані на великі бенкети.
Відсутність молодіжних закладів змусила створити кав'ярню "Білий Кролик". Ідея прийшла мені та колезі одночасно. Хотіли створити затишне місце, щоб люди приходили і залишалися надовго. Асоціація була із Білим Кроликом із "Аліси в Країні чудес", бо він заманював до себе в нору і поїв чаєм. Там люди забували про час і просто відпочивали. На логотипі намалювали кролячі вуха, які виглядають з нори.
Гроші на відкриття позичили друзі-айтішники. Зараз на це потрібно 20 тисяч доларів. Було важко знайти місце, бо в Черкасах мало комерційних приміщень для оренди. Дизайн і логотип просила зробити знайомих дизайнерів. Працівників не шукали, люди самі почали нас знаходити. Меню придумувала я.
Спочатку готували лише каву із собою. Потім почали випікати солодощі, робити цукерки та тістечка. Коштують від 12 до 30 гривень. Найбільше відвідувачі беруть лате з арахісом, капучино.
Раніше всі гроші зливала на навчання — тренінги, школи, заняття, курси. Люди думають, що варити каву — це весело і прикольно, але насправді потрібно довго вчитися. Це дорого. Деякі курси коштували 400 євро. Саме обладнання вартує десятки тисяч євро. Журнал про мистецтво кави — 500 гривень.
Коли з'явилося своє підприємство, фінанси почала розподіляти по-іншому. Стояв вибір — платити зарплатню співробітникам, податки, купувати матеріали чи їздити на майстер-класи. Обрала розвиток кав'ярні. Зараз продовжую витрачати гроші на навчання працівників. Вже їх відправляю на курси від шкіл бариста. Сама буваю на майстер-класах із менеджменту і маркетингу.
У кав'ярні зіткнулася із проблемою текучості кадрів. Люди кидають роботу не від поганих умов — їм просто лінь працювати 10–15 годин. У Луганську не була проблемою навіть понаднормова робота. Часто виходили вночі на бенкети. Змагалися, хто більше годин напрацює. Тут люди ліниві і думають, що їх мають носити на руках. Це дуже злить.
3 
1
Коментарі