"У полон з паспортом із Західної України не брали. На місці розстрілювали"

 

— У XIX столітті, коли ми були у складі Австро-Угорщини, чиновники просилися на Західну Україну. Тут давали найбільші хабарі. Цей комплекс досі висить над нами. Люди думають, що несуть подяку. Насправді це побутова корупція, — каже 31-річний Максим Грищук. 4 грудня минулого року став заступником антикорупційного прокурора України.

Із Максимом зустрічаємося в суботу перед обідом в одному з офісних центрів Львова. Чоловік запізнюється майже на годину.

— Приїхав з Києва на вихідні до Львова. Мусів залагодити деякі справи на колишній роботі в міській прокуратурі, — поспіхом розстібає спортивну пухову куртку. На стіл кладе чорну шкіряну сумку та телефон. Попереджає: має небагато часу для розмови — хоче кілька годин до від'їзду приділити сім'ї.

З чого почнете нову роботу?

— Антикорупційна прокуратура — не політична структура, аби щось обіцяти. Це новий правоохоронний орган, який здійснює нагляд за розслідуванням корупційних справ серед держчиновників вищої ланки. Повноваження — великі, і відповідальність так само.

Наше суспільство починає змінюватись?

— Ні. Досі не навчилися бути відповідальними. Чи не в кожного є думка: ну не буду порушувати, давати хабарі, а мій сусід порушить і дасть. То йому можна, а мені ні?

Треба жити своїм життям і жити чесно. Підняли ціну на газ, люди нарікають. Але ж та бабця раніше всю зиму тримала відчинену кватирку, а тепер зачиняє. У неї ніколи не стояв ні лічильник, ні котел на опалення — гріла горобців на даху. А коли підняли ціну на газ — почала утеплювати будинок. Поставила котел, який менше споживає. А як інакше позбутися енергетичної залежності, якщо ми споживаємо енергії найбільше в Європі? У нас же роками теплотраси гріли землю, а не оселі.

Ви — один із перших прокурорів, який пішов добровольцем на фронт.

— Мій прадід служив у радянській армії, інший прадід був повстанцем. Що дід був в ОУН, дізнався після його смерті. У нас різношерста родина. Татові батьки — з Центральної України, переїхали на захід. Мати — звідси. Кожен воював за те, у що вірив. Я пішов в АТО, бо на мою землю прийшов ворог.

Коли почалася анексія Криму, одразу у військкоматі записався добровольцем. Обіцяли передзвонити. Два місяці, три — нічого. Уже мобілізація була. Прийшов, кажу: де? А вони: ми той список загубили. Записався по-новому. Так став першим мобілізованим прокурором.

І прокурором-кіборгом.

— Я стояв за кілометр від терміналу. У нас позиція невелика, але сепари знали, де ми. Вибити не могли, хіба під'їхати танком. Стріляли не бачиш, звідки, тільки здогадуєшся. Сидиш і чекаєш, коли закінчиться 20–30 снарядів. Рахуєш: один-два-три-чотири-п'ять.

Були хвилини, коли думав: бляха, зараз всьо закінчиться. Думки про сім'ю, секунду-дві жалієш себе, потім витираєш соплі — і включається інстинкт самозбереження. Стріляєш. Сепари — такі ж люди. Їм теж страшно, коли по них луплять.

У нас у кожного при собі були гранати-лимонки, щоб підірватися, якщо схоплять. Як їх береш уперше, героєм почуваєшся. Коли наступає момент, що її треба використати за призначенням, з'являється сто варіантів, аби уникнути цього — піти в атаку, закопатися, засипатися, прикинутися мертвим. Сто варіантів, але граната — останній із них. У полон з паспортом із Західної України не брали. На місці розстрілювали.

Питав у сепарів: "Кажете, що у Львові фашисти на смереках комуністів вішають. Були хоч раз у Львові?". — "Не були". — "А де були?" — "Ніде". То поїдьте хоч у Київ чи Дніпропетровськ.

У Костянтинівському районі приїхали два москаля, зняли з сільради синьо-жовтий прапор, повісили російський. Два тижні ніхто не наважувався підійти і поміняти на свій — такі залякані.

На Донбасі 15 відсотків населення — за Україну, стільки ж — за Росію, 70 відсотків — сіра маса. Перемагає проукраїнська сила — одягають синьо-жовті шапки. Приїжджають комуністи — вони з ними.

Стоїмо на посту, приходить жіночка порядно вдягнута. Працювала чиновником у міській раді, з вищою освітою. "Я — за Україну, дякую, що ви є", — каже. Принесла гостинців. Через два дні приходить бабуля, санітарка: "Вы убиваете наших мальчиков. Вы — фашисты". — "Звідки знаєте?" — "По телевизору говорили!". У неї вся молодість пройшла в Радянському Союзі, перша любов. З Україною пов'язані лише пенсія, хвороби, безгрошів'я. Хто винуватий? Україна!

Вся біда в тому, що програємо інформаційну війну. В Авдіївці є тільки російське радіо. Зловив хвилю: 50 хвилин совєтська музика — "Лєнін такой молодой", п'ять хвилин реклами, тоді знову пропаганда: "Граждане, вступайте в ряды Новороссии, в ополчение, вместе победим".

Як ваші побратими на передовій відреагували на прокурора поруч?

— Спочатку було нерозуміння: ти — прокурор, і пішов у добровольці? Ненормальний! Перше питання на фронті: скільки ти невинних людей посадив, а скільки взяток взяв, а чого пішов? Напевно, від люстрації косиш? Думали, що мав якийсь зальот, тому в АТО ховаюся.

Все ж гроші за справи вам пропонували?

— Був один випадок. Справа за межу. Бабця прийшла, скаргу на сусіда написала. Потім встає: "Хочу вам подякувати". Витягує з хустинки 50 гривень. "Йдіть, — кажу, — бо зараз вас вижену з кабінету і не прийму заяви", — сміється. — Запитав, чи до церкви ходить. Попросив, аби помолилася за мене. Пішла задоволена. На роботі мені грошей ніхто не пропонував, бо не було бажання їх брати.

Працювати прийшов 24-річним у шахтарський Червоноград. Там не простий контингент, висока злочинність. Справи в основному шахт стосувалися. У них гинули люди, травмувалися на виробництві. Навіть доводилося спускатися вночі в шахту, з'ясовувати всі обставини.

Мали високу зарплату?

— Спочатку оклад 2 тисячі був, потім підняли до 3500. Ледь вистачало на життя. Батьки помагали. Моя мама — 13 років за кордоном. Їздили з дружиною в село, брали там мішок бараболі. Дід лишив дачу, маємо город. Там є виноград, садок. Люблю дерева підрізати. Чекаю весни, аби поїхати навести трохи лад. Дружина — дитячий лікар, невролог, зараз у декреті.

Дружині хабарі пропонували?

— Розказувала про шоколадки в якості подяки. У нас були дискусії на цю тему. Кажу: ти мені дивись, я в антикорупційній прокуратурі працюю, — сміється. — Найбільша проблема України — це хабарництво. І зараз на цьому сконцентрована вся увага світу. Через неї не можемо отримати інвестиції з-за кордону.

Якщо її не подолати — байдуже, який буде результат хлопців на Донбасі.

У школі був трієчником

Максим Грищук народився в Тернополі. Мати — інженер, батько — майстер з ремонту сільгосптехніки.

— У школі був трієчником, — розповідає. — У 1990-х грошей не було. У 5–6-х класах з товаришами заробляли на життя. Рвали липу. Продали — є на жуйки. Горіхи збирали. Я був проблемною дитиною, постійно хотів уночі гуляти. Не терпів хімію, англійську мову. Вчителька англійської була сувора. Тепер їй дуже вдячний — на роботі часто доводиться спілкуватися з іноземцями.

Вступив на юридичний факультет Тернопільського економічного університету. Був старостою групи, пластуном. У студентські роки працював юристом ЖЕКу.

2007-го вступив до магістратури Національної академії прокуратури. Закінчив її з червоним дипломом. Мав скерування на роботу в Дніпропетровськ чи Львів. Вибрав останній.

У 2014 році пішов добровольцем на Донбас. Мав позивний "Прокурор".

З 4 грудня 2015-го працює заступником антикорупційного прокурора ­України.

— На роботі сиджу по 12 годин, — говорить. — Перший раз приїхав тролейбусом. На мене накинулись: тут є службове авто. Кажу: та від житла — чотири зупинки. Але переконали, їжджу тепер на службовому "Фольксваген ­Пасат".

Одружений. Має двох дітей. Живе в Києві в гуртожитку. Родина — у Львові.

×