— Більярд добре під коньячок іде. Це такий вид спорту, де алкоголь не заважає, а допомагає, — каже письменник 43-річний Віталій Капранов. — Ми більярдом пар спускаємо. Граємо доти, доки буде нічия. Не можемо, щоби хтось із нас виграв.
Із братом-близнюком Дмитром вихідного дня грає в більярд у будинку в передмісті Києва. Посеред просторої вітальні — більярдний стіл. Зелене сукно трохи витерте. Уздовж стін салатові дивани. На старому комоді зо два десятки книжок, на стіні висять картини. Їх намалювала Оксана, донька Віталія.
— А от по неділях із нашим батьком справжні більярдні турніри влаштовуємо. Він у нас гравець зі стажем. Один із нас змагається — другий акомпанує, — Дмитро сідає за фортепіано й починає грати. — У нас обох музична освіта. Дітям задумали купити фортепіано. Кінець 1990-х це був. Поїхали околицями Києва шукати порядний беушний інструмент. Цей придивилися. Він 1941 року випуску. В ідеальному стані. Три "штуки" доларів коштував. Грошей таких не було. Пооблизувалися й купили баксів за 300 простенький. Через три роки згадали про нього якраз напередодні нашого дня народження. Кажу: давай зробимо собі подарунок — гроші є вже. Поїхали й купили.
Сходами спускаються близнючки Інна та Світлана Капранови, дружини Віталія та Дмитра. Невисокі, стрункі. Носи трохи почервонілі, очі припухлі. Мовчки йдуть на кухню.
— Ми дуже вредні в побуті. Ось і зараз жінки дуються на нас. У нас як виходить: один не добив, другий прийде доб'є. Із близнючками навмисне одружилися. На пальцях розіграли, кому яка дістанеться, — каже Дмитро й заганяє кулю в лузу. — Вони в нас москвички. І ми деякий час у Москві жили. Потім подумали, що там найбільше, ким можна стати, — це кремльовськими підлабузниками. Вирішили в Київ переїжджати. То у нас найстрашніший період у житті був — рік жили за 800 кілометрів один від одного. Я перший у Київ приїхав, географію вивчав. Сім'я там залишилася. За 35 тисяч доларів продали московську квартиру. Цього стало, щоб купити цей будинок і добудувати його. Зараз такий 300–400 тисяч доларів коштує. Розібрався, де тут гроші водяться. За півроку переїхала родина. Віталій залишився там сам, згортав справи. Правда, то якраз дефолт у Росії був — 1990 роки. Справи згорнулися самі собою.
Брати Капранови є власниками видавництва "Зелений пес". Дмитро має синів Сергія і Дмитра, Віталій — доньку Оксану й сина Андрія.
— Ми ніколи не розрізняли, де чиї діти. Вони в нас спільні. Дорослі вже самостійні, — продовжує Дмитро. — Вдома ночують за домовленістю. Колись старший дзвонить уночі: "Я в мєнтовкє сиджу, треба розбиратися". П'яного товариша додому вели, всіх запакували. Приїжджаю: "О, то ви Капранови? Оце ваш син? Ну, забирайте тоді". Ні, кажу, нам один не треба, давайте всю компанію. В Києві дуже погана обстановка по хуліганству, особливо на нашій Борщагівці. Гопників багато.
Живуть на другому поверсі. Третій віддали дітям.
— У хаті багато місця, — ведуть нагору, показують спальні — невеликі світлі кімнати. Переважає синій колір. — У нас технічний погляд на будинок. Зробили вісім санвузлів, бо восьмеро людей живуть і кожному вранці треба вмитися. Життя в домі починається о шостій ранку. Хтось із дітей має їхати в інститут чи на військову кафедру. Чуємо, як зверху вода починає литися. Ми прокидаємося о сьомій. Годину робимо зарядку. Потім із годину читаємо в ліжку. Снідаємо з дружинами і тими випадковими дітьми, які лишилися. Повертаємося додому не раніше десятої.
Дружини Капранових мають туристичну агенцію.
— Коли у 17 років за них ішли, не здогадувались, як-то — жити з творчими чоловіками, — розповідають Інна та Світлана. Говорять українською з російським акцентом. — То насупляться ні з того ні з сього, то мовчать цілий вечір.
2 
1
Коментарі
2