— Наша команда обстежувала пустелю в провінції Балх, де живуть туркмени. Мають проблеми з водою. Там досі трапляються зіткнення між племенами, теракти. Тому нам дали охорону. Ватажок сказав, що серед них є чоловік з України. Відвели до нього, — розповідає геофізик 55-річний Андрій Кадун із Києва. Запевняє, що в лютому під час експедиції з пошуку води в Афганістані його команда бачилася з українцем 54-річним Ігорем Білокуровим. Його 30 років вважали зниклим.
Ігор Білокуров народився у селі Велика Глуша Любешівського району на Волині. Зник 9 квітня 1988-го під час служби в афганській провінції Кандагар. Там потрапив у полон.
— Ні російською, ні українською не говорив, — продовжує Андрій Кадун. — Назвався Амріддіном. Спілкувалися з ним через перекладача. Виявилося, погано пам'ятає, що було, бо мав контузію. Командир нашої охорони розповів, як його люди викупили Амріддіна у банди, що взяла його в полон. Потім довго лікували.
Відео і фото зі знайденим українцем Андрій Кадун розмістив у мережі. Односельчани його впізнали.
— Усього відомо про трьох зниклих в Афганістані волинських солдатів, — говорить 52-річний Григорій Павлович, голова Волинської обласної організації спілки ветеранів-афганців. — Спілкувалися з криміналістами. Показали старі фотографії Білокурова й привезені геофізиками. Дають 90-відсоткову гарантію, що це — одна людина.
За 10 місяців після зникнення Ігоря Білокурова радянська армія почала виводити військових з Афганістану.
— Отримала повідомлення, що сина визнали зниклим безвісти. Проплакала цілий день. Пізно вночі схилилася над його листами та фотографіями й застигла. Але не вірила, що загинув, — згадує мати 78-річна Антоніна Василівна. — Ігор був хорошим хлопцем. Ставним, серйозним, не пив, не курив. Пішов в армію, бо вважав, що це його обов'язок.
У Ігоря залишилися мати й молодший брат Віктор. Він живе з сім'єю у Білорусі. Батько помер.
— 25 років Антоніна Василівна їздила по спілках ветеранів-афганців. Шукала сина, — розповідає односельчанка Алла. Прізвище не називає. Навчалася на клас молодше Ігоря Білокурова. — Шість років тому перед поминальною неділею вона сказала: "Всі йдуть до померлих родичів, а мені нема до чого притулитися, де виплакатися". Священики відмовляли, але вона таки поставила пам'ятник із фотографією сина. Піддалася своєму горю.
Коли знімок чоловіка з Афганістану показали Антоніні Василівні, вона засумнівалася, чи це її син. А я ж знаю всю рідню Ігоря. Сказала: "Ось ця рижинка притаманна вашому роду. У Ігоря рудою стала борода".
Чоловік, якого називають Ігорем Білокуровим, живе в невеликому поселенні туркменів поблизу міста Мазарі-Шариф. Родини не має.
— Місцеві вирощують зернові, розводять овець. Зброю носить із собою майже все населення, — говорить Андрій Кадун. — Один на один зостатися з Ігорем не було можливості, охоронці постійно були поряд. Після нашої зустрічі перекладач сказав — можливо, Ігор і пам'ятає українську, але не говорив нею задля власної безпеки.
Ігор — худий. Місцеві їдять рис, хлібні коржі, запивають чаєм. Виглядав, як усі — в гумових чоботах, халаті, чалмі, з автоматом. Прийняв іслам. Полонених примушують це робити під страхом смерті.
Ігор — не раб. Але належить своєму бойовому командиру. Той вирішує все. Командир сказав, що можемо забирати Ігоря в Україну. Він цього хоче. Однак тепер потрібно вирішити проблему з документами. Він не має жодних.
2 
1
Коментарі
1