— За кілька днів до смерті говорили з Олексієм Потаповичем у нашій редакції про те, що перекладачі мають бути в пошані. Хтось сказав: "Треба, щоб Шевченківську премію вручали і за переклади. Добре було б, щоб її вручили Олексієві Логвиненку". Він тільки відмахнувся. Не любив привертати до себе увагу, — розповідає головний редактор журналу "Київ" 64-річна Теодозія Зарівна.
20 січня вона прийшла в Будинок письменників попрощатися з перекладачем 69-річним Олексієм Логвиненком. Він помер 18 січня у своїй квартирі на Лук'янівці — від серцевого нападу. Два місяці не дожив до 70-річчя.
У вузькому коридорі стоять з півсотні людей. Більшість тримають по дві гвоздики.
— З Олексою дружили багато років, — перекладач 69-річний Сергій Борщевський виходить надвір у самому светрі. — Народилися з ним в один день. Щороку змагалися: хто кого першим привітає. Позаторік я привітав його першим. Він сказав: "А я саме збирався тобі телефонувати. Ти знову мене випередив". Торік Олекса подзвонив першим. Жили з ним на одній вулиці — на Мельникова. Часто випадково зустрічалися. Олекса завжди жартував: "З іншими по 10 разів домовляєшся і таки не виходить зустрітися. А з тобою і зідзвонюватися не треба. Тільки захотів — і побачив".
Із Сергієм Юхимовичем вітається поет і видавець 54-річний Іван Малкович. Тримає чотири соняшники.
— Ще не привезли? — питає. — А що ж сталося?
— Він із серцем мав проблеми, — відказує Сергій Борщевський. — У понеділок вранці збирався на роботу, коли стало зле. Схопився за серце і помер на місці.
— А він мені за чотири дні до смерті дзвонив, — каже Іван Антонович. — Просив вірші принести. Навіть про зустріч домовилися.
Труну з тілом покійного заносять об 11.30. Присутні по черзі підходять попрощатися. За кілька хвилин закладають домовину квітами. Поряд втирає сльози вдова 67-річна Лариса Василівна. Біля неї стоять доньки 40-річна Олеся й Катерина, 35 років. З дружиною у шлюбі Олексій Логвиненко прожив 42 роки.
— Олекса був замкненою людиною, — розповідає 86-річний Андрій Костюченко, колишній головний редактор видавництва "Веселка". — Свої домашні справи завжди тримав у секреті. Казав, що справжньому чоловіку не годиться виставляти напоказ особисте життя. Дружину й доньок дуже любив. На роботу приходив без запізнень, додому теж повертався вчасно. Як хтось із колег затримувався, говорив: "Усі справи треба встигати вирішувати в робочий час. Вільні години присвячуйте родині".
Олексій Логвиненко народився у селі Товмач Шполянського району на Черкащині. Закінчив факультеті іноземних мов Київського університету ім. Шевченка. Перекладав з англійської та німецької. В його доробку понад 40 романів. Був лауреатом премій ім. Миколи Лукаша та Максима Рильського. Працював у видавництвах "Дніпро", "Веселка", в журналі іноземної літератури "Всесвіт". Був одним із засновників видавництва "Основи". В останні роки працював заступником головного редактора журналу "Київ".
— Олекса Логвиненко був наймасштабнішим перекладачем поряд з Юрієм Лісняком та Євгеном Поповичем, — каже видавець 63-річний Олег Жупанський. — Умів добирати такі слова, що передавали мову оригіналу й добре звучали українською. Казав: "Гарний перекладач має бути трішки письменником. Повинен мати слух до мови. У кожного перекладача на першому місці має бути рідна мова". Для нашого видавництва він переклав кількох солідних авторів. Його переклад роману Германа Броха "Смерть Вергілія" торік на Львівському форумі видавців назвали найкращим. Олекса казав, що він давався йому важко. Це 500 сторінок ритмізованої прози. Автор описує останні 18 годин життя Вергілія. Весь роман — це потік свідомості. За кілька місяців до смерті Олекса встиг закінчити перекладати роман "Розбійник" Роберта Вайзера. За місяць-півтора він має вийти друком.
Прощання триває 30 хв. Труну з тілом покійного заносять в автобус із завішаними чорним мереживом дзеркалами. Везуть ховати на столичне Корчуватське кладовище.














Коментарі