На сходинках дев"ятиповерхівки на столичному бульв. Лесі Українки живе 51-річний Юрій Кравченко. Колись він був власником 2-кімнатної квартири на сьомому поверсі. Тепер ночує в коридорі під дверима. Замість матраца стелить стару куртку. На день ховає її на технічному поверсі.
— Стісняється, що сусіди можуть його побачити в коридорі, — пояснює сусід 48-річний Юрій Федорчук. — Тому йде з під"їзду рано, а приходить ночувати пізно. Завжди каже, що ситий. Але як лишити бутерброд чи печену картошку — з"їсть. Він колись прапорщиком у КДБ був, усі його поважали.
На першому поверсі відкриває двері худа білявка.
— Я довго не знала, що Юра в коридорі живе, — каже сусідка Олександра, прізвище називати не хоче. — Він інколи гроші позичав у мене — то десятку, то двадцятку. Завжди віддавав. П"яним я його ніколи не бачила.
Зранку Юрій зустрічає біля під"їзду. Запрошує на сьомий поверх. У ліфт не сідає.
— Стидається, що від нього запах поганий, — говорить Юрій Федорчук. — Помитися не має де, і одяг носить той самий. Не має де постірати, поміняти.
Юрій показує двері свого колишнього помешкання.
— Мене вигнала рідна сестра, — заглядає в дірку, на місці якої був замок. Родичі вище врізали новий. Крізь дірку видно, що стіни в квартирі побілені, на підлозі лежать газети. Там роблять ремонт.
— Сестра підсунула мені документи, які я підписав 10 років назад. Хотів квартиру їй у спадок лишити, а вона дарственну зробила. Сказала, що так удобніше. А рік тому прийшла з чоловіком і викинула мене. Перед тим прибігла, усі сімейні альбоми позабирала. Сказала, переклеїти хоче. Наступного дня мої речі на смітник винесла. Навіть шинелі свої не встиг забрати. Поселила тут свого сина Вову. Він мене штовхає, гонить із під"їзду. А куди я піду? Тут мене знають. У чужий дом пішов — якийсь чоловік собаку натравив.
У ліфт не сідає. Соромиться, що від нього запах поганий
Юрій, коли ходить, човгає ногами, тримається за поручні.
— Він майже сліпий, — каже Юрій Федорчук. — Катаракта. Коли ходить, на дерева і стовпи натикається. Я його зранку виведу на лавку в сквер, а ввечері забираю. Це через холод і нерви.
Безхатченко киває. Теребить брудні пальці. Коли бачить, що на руки дивляться, ховає їх за спину. Нігті в нього довгі й чорні.
— Вона мене хотіла в глухе село відвезти, — каже тремтячим голосом. — Показала напіврозвалену хату, біля якої навіть туалету не було. Я тоді з Наташею в цивільному шлюбі жив. У неї четверо дорослих дітей. Вона глянула на ту хатку і сказала, що мене туди тільки помирати можуть відправити. Я назад у Київ утік.
Шукає цигарки в кишені. Кілька разів невдало чиркає сірником. Руки тремтять.
— Не можу так більше жити, — відвертається.
"Брат мене вагітну в 16 років із дому вигнав"
— Він алкоголік, — говорить сестра Юрія, 46-річна Вікторія Степанченко. — Зі своєю Наташкою квартиру на смітник перетворив. Зносили з мусорки старі речі, унітаз розбили, то ходили в туалет прямо на підлогу. Квартира по закону мені належить. У 1990-х він узяв якісь речі на зберігання. Частину пропив. Бандити йому пригрозили, що вб"ють. Він до мене прибіг. Мій чоловік, Костя, не хтів йому помагати. Бо брат мене в 16 років із дому вигнав. За те, що завагітніла, не будучи одруженою. Але я впросила чоловіка дати тим бандюгам 15 тисяч доларів. За це Юра підписав дарственну на квартиру.
Нещодавно Юрій Кравченко подав позов до суду на сестру. Хотів, аби йому дозволили жити в квартирі.
— Я виграла цей суд, — каже Вікторія.
1 
1
Коментарі
5