— Вам у Ірклієві виходити? Проведу вас, — засмаглий чоловік у спортивній олімпійці просить водія автобуса Черкаси-Москаленки зупинитися під горою в селі Іркліїв Золотоніського району на Черкащині. За офіційними даними, в області прийняли більш як 116 тис. переселенців із регіонів, де ведуться активні бойові дії. До Іркліївської громади переїхало понад 2 тис. людей.
Виходимо на зупинці. Йдемо вулицею разом із попутником. Він представляється Олександром. Розповідає, що працює далекобійником.
— Небезпечно, але що поробиш. Робота є, тільки немає на чому їздити: бензин дорогий і дефіцитний. Живу в машині, додому потрапляю, як на канікули. В Ірклієві вже половини людей не знаю. Переселенців повно. Є люди: нам условія — те, се. Туалет їм у хаті подавай. А є такі, яким кусок хліба даси, й вони раді.
Прощаємося біля сільської лікарні. У холі зустрічає кароока темноволоса жінка. Це — секретар Іркліївської сільської ради Антоніна Кулик, 64 роки. Збоку стоїть столик, поряд — два мініатюрних стільці. Лежать дитячі малюнки.
— Коли приїжджають переселенці, приходять спочатку сюди, — розповідає 50-річна Оксана Грищенко, керівник центру надання адміністративних послуг. — Доки матері пишуть заяви, діти малюють. Роздрукували їм розмальовки. Олівці позмальовували — не встигали точити. Були люди і з візочками. Ми тих дітей няньчили. Спочатку приїжджали із Тростянця, Охтирки, Ірпеня, Броварів, Харкова, а тепер їдуть зі сходу — Маріуполь, Краматорськ, Гірське, Покровськ. Потік зараз менший. На тому тижні приїхало кілька людей із Маріуполя — сиділи в підвалі два місяці. Змогли обійти фільтраційний табір. Самі не знають, яким дивом вибралися.
— Наші люди відкрито й щиро зустрічають переселенців, але іноді й розчаровуються, — додає Антоніна Кулик. — Буває, приїжджають: троє зареєструвалися, а п'ятеро — ні. Особливо чоловіки. У нас батько колеги одним переселенцям допомагав, старався з усіх сил. А потім позвав, щоб допомогли картоплю садити, а вони не прийшли.
— А на нашій вулиці оселилися батько, мати і троє дітей, — каже жінка років 60 в окулярах із тонкою оправою. — Вони в тому дворі навели порядок. Повигрібали скрізь, найняли тракториста — вивіз сміття. Випиляли старі дерева, в хаті поприбирали. Учора пофарбували ворота й забор за власні кошти. Чужу хату так прибрали! Виходять на вулицю, спілкуються з людьми. Діти одразу, як вовчки були, а це потоваришували з місцевими.
У просторому приміщенні за столами сидять четверо спеціалістів. Сідаю навпроти жінки з русявим каре. Вдягнута у блакитну вишиту сукню.
— До нашої об'єднаної територіальної громади прибуло майже 2 тисячі переселенців. Транзитних мало було. Уже як приїхали, то надовго. Більшість селилися в родичів і знайомих. Інших із блокпоста проводжали до гуртожитку Іркліївського професійного аграрного ліцею. Приготували майже 80 місць. Люди й досі там перебувають.
У мене по сусідству люди приїхали з Харківської області, жили там біля кордону з Росією. Вісім осіб тулилося в одному будинку. Хотіли купити. Хата непогана: з газом і водою. Та й ціна хороша — 3 тисячі доларів. Але нотаріуси не працюють.
Усі переселенці стараються говорити українською, хоч помітно, що російськомовні. Одна жінка з Харкова казала: "Вчитиму українську, бо аж противно". Діти деякі російською говорять. Наші з ним роззнайомилися і за тиждень теж російською почали балакати. Казала тим хлопцям: "Ви краще б англійською з нашими дітьми говорили. З того користі більше". Раніше думала, що розмови про мову не на часі. А це не так. Якщо битися, то на всіх фронтах. Наша рідна мова — це оберіг від росіян.
— Жителі нашої громади зголосилися віддати в користування 42 будинки для проживання внутрішньо переміщених осіб, — розповідає начальниця відділу соціального захисту і охорони здоров'я Ольга Гусятинська, 40 років. — У Професійному аграрному ліцеї проживали 28 людей із Сумщини. Працівники купили для них пральну машинку. Деякі виїхали. Тепер лишилося дев'ять людей. Для переселенців пропонуємо роботу. У нашій лікарні працювала ендокринолог із Сумщини. Але недавно вона повернулася додому. Інша жінка влаштувалася бухгалтером, ще одна — продавцем.
— Маю дві хатини, що дісталися від родичів у спадок. Дозволив там розмістити переселенців, — говорить завідувач терапевтичного відділення Чорнобаївської лікарні Валерій Олійник. Він веде прийом і в Ірклієві. — Пізніше виявилося, що це двоюрідні брати з сім'ями. Одні — старанні: у дворі повигрібали, посадили щось. А другі — ледачкуваті. То першому допоміг у нашому селі на роботу влаштуватися.
30-річний Олександр із Сіверськодонецька на Луганщині тепер працює у складській службі компанії "Агроко". Цьогоріч чоловік отримає диплом аграрного вузу.
— Якщо на роботі проявлюся з хорошого боку, буде перспектива росту до агронома, — каже Олександр. — Як побачив, які гарні тут села — такі європейські, естетично оформлені — то захотів залишитися. Раніше ми з дружиною вдома батькові допомагали. Він — фермер. Але кадирівці забрали всю техніку.
Із Антоніною Кулик рушаємо до будинку культури. Там облаштували склад із гуманітарною допомогою. Доходимо за 10 хв. Усередині у просторій кімнаті три жінки саме сіли обідати. Запрошують до столу. Там — смажена риба, курка, свіжі огірки й овочева консервація.
— З 24 лютого не мали вихідних. Перший день війни трясло, на другий — плакала, на третій стало невиносімо — треба щось робить. На базі будинку культури розпочали волонтерську роботу. Вже знали приблизно про потреби, — розповідає 48-річна Валентина Колєснікова, завідувачка Іркліївської бібліотеки. — Люди все сюди звозили. Стати не було куди.
— Ноги гуділи, бо тягали ящики, мішки з картоплею, буряком. Але були щасливі, що причетні до спільної справи. Приходили люди, давали гроші. Ми все обліковуємо. Шкільні автобуси перетворилися на вантажівки для збору допомоги, — додає завідувачка Іркліївського центру культури і дозвілля Тамара Коваленко, 55 років. — Переселенці вдячні. Але є такі, що з неприязню до нас ставляться, немовби це ми винні. Учора полемо город. Приїхала "Мазда" яскравого кольору. Вилазить жінка на лабутенах. Нігті довжелезні, плаття коротке, сігарєта в руках. Підходжу: "Що ви хотіли? У нас є те й те. Якщо хочете, можу вам дати". Вона: "Сейчас, докурю". Довелося чекати.
До клубу підходить струнка білявка. Очі ховає за чорними окулярами.
— Две недели, как я сюда с двумя сыновьями приехала из Покровска Донецкой области. Плохо у нас там сейчас. Старшему сыну купили квартиру в Харькове, но не знаю, останется ли она целой после войны.
Представляється Єлизаветою. Каже, працювала головним економістом у банку.
— Здесь люди очень добрые, к нам очень хорошо относятся. Мы сами нашли домик, где поселиться. Почистили, убрали. Туалет сделали, забор поставили, водопровод поменяли, потому что все ржавое было. Соседи у нас очень хорошие. Но мы хоть завтра готовы уехать домой.
Поряд із жінкою стоїть вищий за неї світло-русявий хлопець в окулярах.
— В основном дома сижу. Целыми днями учу уроки, — каже здавленим голосом. — Я в седьмом классе. Учусь онлайн. Учителя нашей школы преподают кто откуда, некоторые — из-за границы.
— Ситуація складна, але вона зблизила всю Україну, — каже Тамара Іванівна. — Ми тепер — обличчя всього нашого регіону. Як зустрінемо людей — таке в них і враження буде про Черкащину й решту країни.
Коли повертаємося до складу з гуманітаркою, у приміщення заходять три жінки. Одна просить, щоб для неї знайшли теплу кофтину.
— Дівчата, беріть літні речі, — звертається Валентина Колєснікова до інших. — Ось взуття є. З каблуком.
— Ні, ми додому поїдемо. Там вже носитимемо.
— Розумію. І я б додому хотіла, — каже Валентина Іванівна.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
4 
35413
Коментарі