3 жовтня 60-річний Адам СЄВРУК переходить дорогу в селі Підлипичі Полтавського району. Іде з поля, де насипом лежать буряки. Зупиняється біля трактора.
—?Вы, наверное, на похмелье к Сердючке едете? У него вчера день рожденья был. Я бурак чистил. Включил во дворе радио, музыка грає, йо-майо. Там и услышал поздравления. Я без радіва — як моє дєтство без ремня, — каже Адам Миронович. Знімає з рук замащені землею рукавиці. — Я приехал из Беларуссии, живу 23 года на Украине после Чернобыля. Маму Данилка знаю лично. З нею не працявал, но знаю. Она хорошая очень людына, крепкая трудяга. Свиней годовала, курей держит. Все на ее руках.
Показує, як доїхати до хутора Клименки. Там живе Світлана Волкова, мати Андрія Данилка. 2 жовтня йому виповнилося 40 років. День народження він не святкував. Гостей не запрошував.
Хутір Клименки розташований за 26 км від Полтави. Автобуси туди не їздять. Люди дістаються до Калашників, тоді 7 км добираються пішки. Біля першого двору на ґвалт псів виходить Марія Іваненко, 70 років. Сірий хутряний жакет на животі не сходиться. Підперезана червоним поясом від халата.
—?Ми вмісті робили зі Свєтою на свинарнику. Діжурили гуртом усі. І тепер частенько бачимося. Вона кури глядить, індики, качечки. Може, й поросята єсть. Про сина розказує мало, — нахиляється, витирає носа подолом спідниці. — Зліва побачите розмальовані ворота. То Андрій їх розукрасив, як учився на художника.
Хата Світлани Волкової на вул. Шевченка. Номера на паркані нема. Дірки в тині закладені нерівними шматками шиферу. Сіра іржава хвіртка з облущеною фарбою закрита зсередини на гачок. На подвір'ї бігають кури, стоять каструлі з зерном. Видно літню кухню, сарай.
На галас вівчарки й маленького білого пса виходить Світлана Волкова, 76 років. Невисока, має моложаве добродушне обличчя. У білій хустці. На дві кофтини й спідницю накинула засмальцьовану блакитну спортивну жилетку з жовтими смугами. На ногах червоні гумаки.
Хвіртки не відчиняє, говорить крізь щілину в паркані.
—?Оці журналісти мене замучили більше, чим його. Я Андрію вже казала, що в нього там охрана сидить і нікого не пускає. А в мене тут нема ніде нікого, — махає рукою з чорними від землі нігтями. — Я можу до нього хоч сьогодні поїхати. І сидіти на етажу нічого не робивши. А тут є животне і є шо робить. Не хочу я туди. Перед 2 жовтня ми з онучкою були в Андрія в Києві. Така ж дата — 40 год. Дєнь рождєнія не отмічали, а так — пару днів побули.
В нього такий графік странний. Він уходить у три часа дня і може до чотирьох утра не являтися. Вночі працює. В чотири ранку прийшов ніякий, очі злипаються. Тут я хоч цього не бачу. А там не сплю ні хвилини. Як його вночі нема, у мене душа болить: де це він може буть? Жить на таких нервах — це нестерпно.
На сусідній вулиці живе подруга Світлани?Іванівни. Її немає вдома. До воріт виходить чоловік 57-річний Павло Терещенко.
—?Свєта до сина раза два на місяць їздить, — розказує. — Та ненадовго, бо хазяйство не покине. Знаю, що Андрій їй грошима допомагає, але про суми не запитував, бо незручно якось було. Жінка роботяща, таких ще пошукать. Має багато енергії. Раніше на фермі в поросят вичищала. Має город на 15 соток, тепличку.
Хату в Крименках Світлана Волкова купила 1987-го. Доти працювала в Полтаві на заводі газорозрядних ламп. У 45 років вийшла на пенсію через шкідливі умови роботи. Батько Андрія — Михайло Данилко — працював водієм, помер 45-річним. Дочку й сина виховувала сама.
5 
1
Коментарі
7