Понад 30 ковалів з Івано-Франківська, Києва та Ужгорода приїхали на фестиваль ковальського мистецтва "Гамора" в село Лисичово Іршавського району на Закарпатті. Тут діє єдина кузня на воді. Молот у ній підіймає колесо, як у водяного млина. У ХVIII ст. на її місці була паперова фабрика. Вона збанкрутувала, тоді господар переробив її на кузню.
Чоловіки вишиковуються у чергу до ковадла.
— Я 12 років займаюся ковальством, — опускає у відро з водою розжарений прут 36-річний Віталій Комонько із селища Козлів на Тернопільщині. — Був учителем фізкультури, заробляв копійки. Дружина сердилася. Казала, що чоловік, який не може заробити, гірший за імпотента. Бо той тільки в ліжку нічого не може. Пішов в учні до коваля. За кілька років відкрив свою кузню. Зараз за квадратний метр оградки беру не менш як 400 доларів.
Мої клієнти — люди із достатком вище середнього. Депутати часто звертаються. От Жолудь попросив оградку зробити. Хотів, аби прикрасив парканчик жолудями і дубовим листям. Раз попросили зробити металевого чорта з рожками, хотіли почепити на фасад будинку. Я відмовився.
Біля кузні під навісом майстри вчать охочих робити підкови і гачки.
— Бий тут, — тицяє пальцем біля розжареного заліза Михайло Балабан з Івано-Франківська. — Бий сильніше, не бійся, я встигну забрати пальця.
За мить скрикує. Учень вдарив його молотом по пальцю. Ковалі кидають інструменти і біжать до Михайла. Вказівний палець правої руки сплющений і кровоточить. Викликають "швидку". У лікарні медики відрізують ковалеві фалангу, палець стає коротшим на 3 см. Михайлові дають випити горілки, аби не нервував. За 2 год. він уже танцює.
— У ковальстві головне не підставляти пальці, — говорить 23-річний Олександр Паровузник з Ужгорода. — А як ударять по пальцю, не сильно матюкатися. Я ковальством займаюся з 15 років. Батьки хотіли, аби мав вищу освіту, то пішов на ландшафтного дизайнера. Це мені треба було, аби в армію не йти. Але працювати буду ковалем. Моя перша робота провисіла в Ужгороді на митниці два тижні. Потім її зняли. Чув, що митникам за неї добре перепало. Це був конопляний листочок.
Місцевий 70-річний Михайло Ісак танцює сам.
— Я за жоною прийшов, — хапає дівчат. — Пішли зо мною, я маю хату, козу, город. Я молодий, пішли, покажу, що в мене все працює.
Жінки вириваються і тікають. Чоловік вдає, що сердиться, махає картузом.
На полі біля річки розкладені близько 100 наметів. Люди готують на багатті богораш — закарпатську жирну їжу з м'яса. Варять натуральну каву. У місцевому магазині є кілька її сортів із Польщі, Італії та Словаччини.
— Цього року свято починає відроджуватися, — говорить місцевий Юрій. — Торік сільський голова хотів заробити на святі, поставив такі умови, що ми розорилися би. За стоянку платити треба, за майстер-класи. То жоден коваль не приїхав. Тепер сільського голову переобрали. Новий позапрошував майстрів навіть зі Словаччини, Польщі. Але вони не приїхали, пообіцяли відправити своїх музикантів. Словацький ансамбль у такому автобусі їхав, що серед дороги поламався. А угорці доїхали. З українців хотіли Івана Поповича запросити. То він такий гонорар виставив, що сільрада не змогла проплатити.
2 
1
Коментарі
1