— Чого в Миколаївській колонії багато читають? Бо там сидять молоді люди. Як правило, сюди переводять із дитячої виховної колонії. У таких засуджених ще не все загублено, мінятися хочуть, — каже 40-річний Мирослав Демків, заступник начальника пенітенціарної служби у Львівській області. Він їде власною іномаркою до Миколаївської виправної колонії №50 з найкращою тюремною бібліотекою в області.
Наближаємося до металевих воріт в'язниці. Біля них стоїть стара зігнута жінка з дерев'яною палицею. Міряє нас поглядом із голови до ніг. Поруч тупцюють ще дві жінки. Вища дістає із сумки зі шкірзамінника мобільний телефон.
— Ще 10 хвилин, — дивиться на годинник.
— Передачі привезли синам. Чекають 11.00, раніше побачення заборонені, — з прохідної виходить 40-річний Олег Сердюк, заступник начальника колонії.
— Здавайте документи, відключайте телефони. Мобільні в закладі заборонені навіть серед адміністрації, — Сердюк брязкає в'язкою ключів. Через ґратовані паркани веде на внутрішнє подвір'я. З правого боку — невисока біла церква з викарбуваними на фасаді образами.
— Церква Святого Юрія збудована руками засуджених, вони ж її і розмалювали. Щонеділі служби правлять. На території маємо кімнати молитви для протестантів.
Обшарпаними сходами піднімаємося на другий поверх довгого цегляного будинку. Тут розташоване училище. Лампи на стелі світять через одну. На фарбованих рожевих стінах висять портрети Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Михайла Ломоносова.
Олег Сердюк відчиняє двері бібліотеки. Вздовж стін кімнати стоять стелажі, заповнені книжками. Біля одного з табличкою "навчальна література" схилився бібліотекар, 29-річний Андрій Головко. Витягає з коробки підручники з хімії для 11-го класу та складає їх на полицю.
— Нарахував 5190 книжок, — не відриває очей від полиці. — За таку роботу не платять. Але тут не сильно змучуюся — за порядком слідкую, веду формуляри. За день приходять п'ять-шість читачів. Є такі, що читати й писати не вміють.
Андрій тримає руки за спиною. Він закінчив Політехнічний інститут у Тернополі. Був підприємцем — займався дрібною торгівлею.
За все життя стільки не прочитав, як за два з половиною роки тут. Почав із "Дванадцяти стільців" Ільфа й Петрова. Підсів на російську літературу. Найшвидше прочитав "Анну Кареніну" Толстого.
Покарання Андрій відбуває через спричинене ДТП.
— Я був за кермом. Випав перший сніг, слизько. Виїхав на зустрічну смугу, врізався в машину з трьома пасажирами. Ніхто не загинув, але були тяжкі тілесні ушкодження. Потерпілим виплатив 26 тисяч євро. Вони претензій не мали. А на суді дали п'ять з половиною років.
Вдома Андрія чекає 29-річна дружина Наталя, працює в магазині.
До кімнати заходять 26-річний Сергій Скуртул і Роман Свідрах, 23 роки. За ними стоїть наглядач. Бібліотекар кладе на широкий стіл дві книжки — "Живі і мертві" Костянтина Симонова та "Червоне і чорне" Стендаля.
— Пару сторінок залишилося дочитати, — Сергій сідає на дерев'яну лаву й позирає спідлоба. — Дєвочки, ви також почитати зайшли? Не бійтеся, я не страшний, хоч і засуджений за вбивство. Вісім років сиджу, за цей час багато перечитав. Беру історичні романи й повісті, люблю історію, — повільно вимовляє кожне слово. — "Війна і мир" — то дуже груба книжка. Треба було за неї з початку строку братися. Певно, вже і не осилю. Хоча читаю швидко — за день до сотні сторінок. О 22.30 відбій, доти читай, скільки влізе, як є вільний час, — гладить себе по щойно голеній бороді. Від Сергія пахне дешевими парфумами і сигаретами.
— Без читання зовсім би тут деградував. На волі мало людей у книжки дивляться — нема часу.
Тут маєш час подумати, переосмислити. Раніше в мені було багато агресії, тут став більш здержаний. Як вийду, знайду якусь роботу. У тюрмі здобув спеціальність "кравець-закрійник". Колись хотів міліціонером стати. Тепер уже ні, — сміється, замість верхніх зубів чотири жовті металеві коронки. — Мрію в Париж з'їздити. Читав про нього у Віктора Гюґо у "Соборі Паризької Богоматері".
В іншому куті стола голосно кашляє Роман Свідрах. Швидко перегортає сторінки пошарпаної книжки "Червоне і чорне", позіхає.
Думав, психології багато, а тут одна любов і війна. Не люблю таке. В любов не вірю, бо через неї сиджу. Це така печальна вєщь, що ліпше про неї не говорити, — в чоловіка починають палати щоки. — Я зі Старосамбірського району. Дуже полюбив односельчанку. Додому її проводжав, на руках носив. Тоді її мати намовила, щоб заяву в міліцію на мене про зґвалтування накатала. Грошей хотіла.
Я, як Фрейд, перестав вірити в любов. В тюрмі тебе любить тільки мама. Знайшов собі іншу дівчину, поки суд тривав. Вийду, буду з нею. Але не тому, що люблю, а тому, що необхідність така є. Сім'ю треба створити.
О 12.00 чоловіки підводяться з лави. За ними приходить конвоїр зі шкіряною кобурою на поясі.
— Готуйтеся на обід! — голосно наказує.
Коридором шириться запах тушкованої капусти. Заходимо в кімнату з написом "майстерня". У класі з різьби по дереву шестеро чоловіків у зошитах в клітинку пишуть контрольну роботу.
Викладач 54-річний Ярослав Гірник розкладає підручники на парти.
— Тут зібрався наш цвіт, — нахвалює.
Торік випустили такого, що ні читати, ні писати не вмів. Сам із Закарпатської області, за крадіжку сидів. За п'ять років тут людиною став. Попросив буквар, вивчив букви. Читав спочатку елементарне, а потім — серйозні книжки. В нього аж погляд посвітлішав.
А ще в нас сидів директор школи, торік вийшов. За якісь земельні махінації відбував. Ото вже інтелектуал. Всю нашу бібліотеку перечитав. Книжки йому з дому привозили. Деколи сідали з ним до балачки, здавалося, що з професором говориш. У шахмати грав блискуче, — сідає у вчительське крісло Гірник. Із шухляди столу витягає папку, розв'язує її. На одному з аркушів записано два прізвища.
— От ще двоє розумників: Горитей і Богдан. Умудрилися в тюрмі закінчити інститути. Богдан витинанки унікальні різав, збірник із ними видав. Закінчив інститут нейролінгвістичного програмування. Сидів за вбивство бабці. Вбив, бо побачила, як він з її шафи краде 280 гривень. А Горитей фінансово-економічний технікум закінчив. Також за вбивство сидів, по-п'яні десь людей порізав. Недавно почув, що знову сидить. Напідпитку в'їхав у людей, збив трьох на смерть. І не дурна голова була, а все в дурні історії попадає.
Зарплату витрачають на чай і сигарети
Миколаївська виправна колонія №50 розташована у селі Заклад Львівської області за 2 км від райцентру. У селі живуть 300 людей. Тут діє психіатрична лікарня.
У колонію потрапляють чоловіки, засуджені вперше. Зараз відбувають покарання 430 осіб.
Бібліотека — найкраща в області та одна з найкращих в Україні. Більшість книжок становлять твори російських класиків. Поповнюють її місцеві бібліотеки, релігійні організації. Найбільше допомагають літературою протестанти.
Також у закладі працює школа та професійно-технічне училище. Засуджені здобувають фах зварника, слюсаря, столяра, електрика, коваля. Виготовляють дерев'яні піддони, лавки, ріжуть дошки. Діє виробництво будматеріалів і кузня. Зарплату витрачають на чай, каву, сигарети.
За місяць у колонії виготовляють товарів на 60 тис. грн.
4 
1
Коментарі