— Говорят, вы голодаете, вот мы вам пирожков принесли, — дві жінки за 50 у пальтах і капелюхах ставлять сумки з пиріжками біля грузинського намету на Майдані. Він неподалік сцени.
— Ну, что вы — у нас все есть, — відповідає 49-річний Гія Свалідзе. Він — старійшина майданівців-грузинів. До Києва приїхав наприкінці листопада.
— Українці ж воювали у нас проти росіян і абхазців. Та й дід мій із Вінниці родом.
24 грузини входять до офіцерської сотні. Троє — в лікарні з пораненнями, запаленням легенів і застудою. Двоє загинули в лютневих сутичках. Зураб Хурція, 54 роки, помер від серцевого нападу. 34-річний Давид Кіпіані отримав два вогнепальні поранення неподалік мерії.
Портрети обидвох стоять на підвищенні, навколо свічки і живі квіти. Кілька туристів нахиляються, щоб роздивитися обличчя покійних. Над наметом розвіваються прапори Грузії та України. Поряд дрова в білі мішки складає 63-річний Олександр Баранов з Одеси. У нього скуйовджене волосся, бракує кількох зубів.
— Пришел к одесской палатке, а там говорят: мест нет и вообще мы сегодня уезжаем, — Олександр пролазить під натягнутою мотузкою з табличкою "Хода нет". — Так я плюнув і прийшов до грузинів. Із Давидом Кіпіані працював на ремонтах квартир. Знімали житло разом. Гарно говорив російською, майже без акценту. Показував фотографії на телефоні з дружиною і дитинкою, рік і 2 місяці. Заробляв 7–8 тисяч гривень, усе їм передавав, бо свого кутка не мали, жили на винайнятих квартирах.
У грузинів більше людяності, ніж в українців. Ніколи дарма не лаються, не підставлять. Коли в лютому зачищали Майдан, було видно, хто є хто. Тікали ті, що ходять в броніках, із раціями, дубинками і зверхньо на всіх дивляться. А грузини, гарячі голови, лізли на барикади без нічого. Потім казали, що в нас тут діє грузинський спецназ, — Олександр сміється і шморгає, бо застудився. — А хлопці просто пройшли війну у Грузії. І знають, що то таке.
До намету підходять дві жінки. Приносять 2 кг сала, хліб, пакет шоколадних цукерок, кілька пачок цигарок. Їх запрошують усередину.
— Найбільше подружився із Шотою. Він мені спину під час боїв собою від куль прикривав, — Олександр показує на невисокого блакитноокого грузина з кучерявим волоссям. — Щодня разом заступаємо на варту біля Адміністрації президента. Ми і три міліціонери. Питав у хлопців: а що ми тут охороняємо? Міліціонери шепочуть: самі не знаємо. Раніше хоч багажники в машинах перевіряли, чи зброї нема. А зараз люди йдуть на роботу, посвідчення нам показують. Ми сміємося, бо що це за робота.
Олександр показує намет. Там пічка, дзеркало в повний зріст, телевізор.
До намету заходить пара. Принесли гарячу їжу в судках.
— Вам нічого більше не треба? — запитує молода жінка.
— У нас все есть, разве антенна нужьна к тэлэвизору, — сміється Шота. Говорить російською з акцентом. Сім років живе з родиною в Києві. Тримають бізнес. Та говорити про нього не хоче.
— Українці, як грузини — гостинні, приходять пропонують жити в них. Харчами не перебираємо: що є — те й їмо. Іноді щось своє готую. Робив шашлик із барана, то сюди черга стояла. М'ясо мариную тільки у вині, додаю сіль.
Запитую про приїзд на Майдан колишнього президента Грузії Михаїла Саакашвілі. На це Шота щось каже грузинською і відходить.
— Грузини на нього кажуть одним поганим словом, — розповідає Олександр. — Він тричі був на Майдані. Ні разу не підійшов, хоча обіцяв.
1 
1
Коментарі