— Папы уже нет 10 лет, а все кажется, что он уехал в командировку и скоро вернется, — каже 48-річна Світлана Лобановська, донька тренера "Динамо" Валерія Лобановського. Він помер 13 травня 2002-го в Запоріжжі від крововиливу в мозок.
Світлана Валеріївна зустрічає біля свого ресторану-музею "Динамо Хоум" у селищі Козин під Києвом.
— Тато ще його застав, він у ресторані був із хлопцями, — запрошує у зал "У метра". Приміщення завішене фотографіями Лобановського, нагородами, подарунками від іноземних делегацій, які приїздили на турнір пам'яті Лобановського. На стелі — автографи гравців із київського "Динамо".
— Ні мама, ні я, коли тато був живий, не давали інтерв'ю. Роблю це зараз, щоб його не забували. На могилі так і написано: "Мы живы до тех пор, пока нас помнят".
Він у житті мене не зачепив пальцем, ніколи не крикнув. Усі оцінки, крім "п'ятірки", вважав поганими. Математика, фізика — не моє. Тато, як бачив погану оцінку, казав: "Ну, як це ти не можеш?". Будь-яку задачку з фізики і математики вирішував за хвилину. Щоденники показати просив найчастіше, коли команда програвала, — усміхається.
До стола підходить офіціантка. Світлана Валеріївна просить принести каву. Згадує, як прізвище Лобановська заважало їй у житті.
— У школі чи на першому курсі університету, як і всім дівчатам, мені хотілося з кимось познайомитися. Але хлопці боялися тата, казали: "Та в неї ж батько сам Лобановський!". У вузі деякі викладачі знущалися, допитували мене на екзаменах більше, ніж інших. Тільки раз легко здала екзамен, бо викладач не знав, хто такий Лобановський.
Батько часто бував за кордоном. Із собою брав сумку зі спортивним костюмом, секундоміром, літературою. Так же вертався. Міг привезти якісь цукерки. Сміявся з хлопців, які валізи тягли із подарунками.
Тато любив фаршировану рибу, холодець і борщ. У його жилах текла графська кров. Мій дід походив з польських графів та носив прізвище Лобко-Лобановський. Але в нашій країні подвійне прізвище не віталося, тому і тато, і його брат обрали одне. Але що значить гени: коли накривали на стіл, мала бути не тільки якась серветочка, а скатертина, прибори, кілька тарілок.
Батько зараз би лаяв мене за зайву вагу. Але це через стан здоров'я. Тато теж був поправився. Та не тому, що сидів у Кувейті та Еміратах і пив з ранку до ночі, як сказав у якомусь інтерв'ю Йожеф Сабо (колишній футболіст і тренер київського "Динамо". — "ГПУ"). 1988 року в Італії після гри ввечері йому стало погано і його забрали в реанімацію. Був приступ аритмії. Ми про це дізналися через кілька років. Мама приховувала це від мене. Лікарі заборонили йому інтенсивні тренування. До цього тато займався нарівні з хлопцями. Всі кроси бігав з ними.
Із мобільного лунає дзвінок — бій московських курантів. Світлана відходить. Каже, телефонував чоловік, який хоче зняти фільм про Лобановського.
— Тато мав "москвич", потім пересів на "Волгу 21", тоді ще одну "волгу" останньої моделі. В Еміратах і Кувейті їздив "мерседесом". Італійці за контрактом давали нашому клубу автобус та машину "Лянча Тема" для батька. Він сказав, що їздити на ній не буде, хай вона дістанеться його наступнику. Продовжував їздити службовою "волгою". Пізніше ми дізналися, що "лянчу" давали йому не в службове користування, а особисте.
Коли тато працював у Кувейті, була можливість привезти "Роллс Ройс", "600-й Мерседес". За копійки взяти будь-яку машину. І я хотіла це зробити. Але, крім старенького "понтіака", нічого не могла взяти, бо тато сказав : "Ні. У нас таких машин не буде". Він не хотів виділятися. Не міг дозволити собі жити краще, ніж інші. Коли працював у збірній України, не отримував ні зарплатні, ні преміальних. Казав, ці гроші краще віддати хлопцям.
Батька не стало у 63, — витирає сльози під окулярами. — Берегти себе він ніколи не хотів. В останній рік життя перед Новим роком радився з нами: "Як ви вважаєте, продовжувати контракт мені чи ні? Працювати далі?". Ми були проти роботи, кричали, що треба сидіти вдома. Він вислухав уважно, зробив паузу і каже: "Але ж без роботи я умру". Він не уявляв себе на пенсії.
Внуків записали на прізвище діда
Світлана Лобановська за фахом викладач російської мови іноземцям. Із чоловіком Валерієм Горбиком мають ресторан. Мешкають у будинку в Козині на Київщині, із чотирма собаками. Діти 14-річний Богдан та 13-річна Ксенія живуть у столиці з бабусею Аделаїдою Панкратівною. На вихідні приїздять за місто.
— Діти на прізвищі діда. Коли стануть повнолітні, обиратимусь самі, яке прізвище носити, — розповідає Світлана Валеріївна. — Коли я вийшла заміж, з чоловіком винаймали житло. Я попросила тата, щоб вибив нам квартиру. Він відповів: "Я краще дам грошей". Так ми купили трикімнатну. Кошти на будівництво ресторану теж дав він. Але культу грошей у родині ніколи не було. Ми не купували будинків, діамантів.
3 
1
Коментарі
2