33-річний Мирослав Набиль 5 липня кинувся під машину, яка везла екс-прем'єра Юлію Тимошенко з Печерського суду до Лук'янівського СІЗО. На мітинг на підтримку Тимошенко він приїхав із Санкт-Петербурга. Працює там три роки наглядачем за вантажниками у порту.
— После работы зашел с друзьями в кафе. А там в новостях показывают, что Тимошенко судят. Я за нее еще в 2002 году стоял, когда была акция "Украина без Кучмы", — просить приклеїти на спину зображення Юлії Тимошенко. — Ну, и сейчас смотрю, родина в опасности. Тут же директору позвонил, сказал, что беру недельный отпуск и еду в Украину на Майдан. Он мне сказал, что я псих и меня сейчас Россия кормит, работу дает. Но для меня, родившегося в Союзе, со Львова и до Сахалина — всюды ридна Украина.
Мирослав — високий. У сірому костюмі. Піджак із рукавом у три чверті. Взутий у білі туфлі.
— Вдалося всі робочі справи утрясти за два дні. Без проблем узяв квитки й у четвер увечері приїхав до батьків. Вони у Києві на Березняках живуть. У п'ятницю зранку стояв на Хрещатику. Коли оголосили, що Тимошенко закриють у СІЗО, така заваруха почалася. Міліції нагнали більше, ніж мітингувальників. І я бачу, що не просто хлопці наказ виконують, їх явно психологи відбирали. Бо на лицях у них написано було, що це їхня особиста справа. Побачив серед них свого сослуживця Дмитра Поцілуйка. Я в Житомирі десантником був. Він мене теж упізнав. Став трохи осторонь, аби мене не бити. Мене його колеги били. Чотири рази з ніг збивали. Я поняв, що тут нічого не зробиш, хлопці з міліції добре навчені. Схопив заборчик і вискочив з ним на Хрещатик, щоб створити затор. Подумав, люди по Хрещатику не прості їздять, ніхто не захоче свого джипа об мене бити. Це трохи затримало машину з Тимошенко.
Мирослав сидить, спершись руками на коліна. Каже, під час бійки з міліцією пошкодив хребет.
— Міліція збила мене з ніг із заборчиком. Там мене й покалічили б, якби депутат Соболєв не став біля мене і не захистив. Я від відчаю розплакався у нього на руках. Так гірко плакав тільки на похоронах своєї бабусі. А потім на мене таке найшло, що зі злістю прорвався через три кола міліцейського кордону і кинувся під колеса міліцейської машини, яка везла Тимошенко. Мене вхопили за руки-ноги і відтащили вбік. Це зараз думаю, що страшно, а тоді не боявся, це якийсь крик душі був. Ніби зі сторони дивився на себе.
Дівчата збирають підписи на підтримку Юлії Тимошенко. Просять Мирослава написати номер мобільного. Він дістає з кишені паспорт, з-за обкладинки витягає телефонну картку і переписує з неї номер. Каже, в Україні мобільним не користується. Документи із собою носить, бо так звик робити в Росії.
— Першими до мене підбігли турецькі журналісти. Зняли, як у мене з вуха кров тече, що куртка рвана, волосся скуйовджене. Питали, чого я під машину кидався. Спробував їм пояснити, що таке подвиг. Виявилося, що в англійській мові нема такого слова. І я поняв, чому ми змогли фашистів перемогти, а європейці — ні. Ті журналісти викликали мені "швидку". Лікар молодий вийшов, питає, чого мені треба. Прошу, щоб вухо подивився. А він каже: я не по цій часті, шуруй в лікарню до отоларинголога. Запитую: може, підвезеш, бо я весь кров'ю залитий. А він каже: бензин дорогий, сам добирайся. Отака медицина. В наметовому містечку жіночка була, колишня медсестра. Промила мені вухо, подивилася. Сказала, що там рвана рана, але нічого страшного. Ночував у ту ніч в наметі на Хрещатику. Додому побоявся йти. Наступного ранку мене брат до себе забрав. Казав, що я дурний, на Хрещатику повно депутатів було, але жоден із них під колеса не кидався.
Мирослав досі не перевів годинник, живе за московським часом. Вранці прокидається на годину раніше, тому нікуди не спізнюється.
— Увечері в п'ятницю гуляв біля палаток, побачив, як Олександр Турчинов з іншими депутатами розмовляє. Один з них мене впізнав. Каже, це той хлопець, який під машину кинувся. Турчинов потис мені руку і пообіцяв, що клопотатиме, аби мені дали Героя України. Я подякував. Але розумію, після таких заварух одним дають ордени, а другим — ордери. Ну, чи портфелі. Я ні на що не претендую. Хочу жити в Україні і мати таку роботу, щоб не думати про заробітки за кордоном.
1 
1
Коментарі
1