— 1943-го нас вивозили, як рабів. Мене й односельчан змусили йти пішки від села до залізничної станції Гоголеве. Це майже півсотні кілометрів. Ми розтирали ноги до крові й падали, — розповідає 95-річна Роза ДАЦЕНКО з міста Карлівка на Полтавщині. Під час Другої світової війни 17-річною потрапила в Німеччину. На примусових роботах пробула два роки.
— Розуміли, що нас чекає. Якщо хтось падав, ми його піднімали й вели під руки. Проте здебільшого були молоді, сильні, це й рятувало. Гнали нас під конвоєм, ця колона рабів мені й досі сниться, — продовжує. — На станції Гоголеве порозганяли по вагонах товарного потяга. Їхали довго. У вікна моторошно було дивитися — відчувала, що більше ніколи не побачу рідні краєвиди, і подумки прощалася з усім. Згадувала матір, яка вечорами вчила мене вишивати. Сестру і брата.
Роза Павлівна перебирає в руках стару хустку, переводить погляд униз, поправляє ковдру. Вона не ходить — нога не зрослася після перелому, що отримала кілька років тому.
— Поїзд відвіз нас у Брацлав на Вінниччині. Зраділи, що не лишатимемо України. Але ж ні. Нас посадили в потяг і доправили в німецьке місто Ґрюнберґ. Там сортували по силі. Я увійшла в групу зі 150 людей, яких відправили працювати на Ґрюнберзький військовий завод. Кожного пронумерували, наче у в'язниці, й розселили по кімнатках.
У кімнаті, де стоїть ліжко Рози Павлівни, сучасний ремонт, велика шафа-купе. Телевізора немає, бо жінка погано чує. Коли хоче подивитися серіал, донька 68-річна Марія Григорівна включає матері планшет і дає навушники.
— Мене поселили з іншими трьома дівчатами у барак із триярусними нарами. Було холодно, а солом'яний матрац і тонка ковдра зовсім не гріли. Видавали одяг із грубезної тканини. У декого через це був висип на шкірі. Дівчата плакали й жалілися, проте допомогти було нікому. Все, що ми могли, це жаліти одна одну, — говорить Роза Даценко.
— Робота на заводі була монотонна і виснажлива. 12 годин зміни дехто ледве витримував — від знесилення падали непритомними. За це били. Деякі робітники навіть не прикривалися, тільки стогнали. Я непритомніла двічі. Після побоїв мала два синці на спині. Кілька днів спати не могла. Куди не повернуся — все боліло. І ще турбували ноги. Всю зміну ми стояли на холодній підлозі. Ніяке взуття не рятувало. На вечір ноги розпухали й пекли.
Із табору Роза Даценко втекла у лютому 1945 року.
— Тоді в таборі з'явилися чеські й польські полонені. У них було право на вільне пересування територією. Одного дня кілька наших друзів-полонених змогли підрізати дротяну сітку. Фашисти вже не слідкували за нами, бо війська СРСР насувалися на територію Німеччини. На той час уже були біля річки Одер, — Роза Павлівна показує фото, де вона із трьома подругами-односельчанками. — Кілька діб ми з дівчатами провели в лісі. Не знали, куди йти і що робити. Головне, хотілося вижити. Натрапили на радянських солдатів. Мене забрали від подруг і перевезли в одне із сільських господарств на території Німеччини. Там я допомагала радянській армії — працювала дояркою. Така робота була благодаттю: біля корови, в теплі, та ще й працюєш на своїх. Потім напросилася в санітарки у прифронтовий госпіталь. Надивилася всякого. Солдати вночі плакали, деякі уві сні кликали матір.
Демобілізувалася з армії Роза Даценко у серпні 1945-го. Тоді ж повернулася в село Попове Великобагачанського району на Полтавщині, де народилася.
— Про день мого приїзду ніхто не знав. Коли підійшла до хати, зустріли двоюрідні брат і сестра, які жили з нами, бо їхні батьки загинули. У хаті внюхала знайомий запах свіжоспеченого хліба. Розплакалася.
Видавали 150 грамів хліба на три дні
У Німеччині остарбайтерів годували баландою зі шпинату й пастернаку, іноді додавали картоплю.
— Їжу видавали двічі на день — о 12:00 та 19:00, — говорить Роза Даценко. — На смак жахлива. Раз на кілька днів кидали в баланду картоплю в мундирах, по дві штуки на кожного. Видавали 150 грамів хліба на три дні. Ми з дівчатами з кімнати домовилися: забирає по черзі одна з нас і замикає в тумбочці. Шафку відчиняли раз на день, ділили по шматочку хліба і знову замикали. Ненавиділа, коли випадала моя черга. Дівчата просили, плакали, молили, щоб дати їм хліб раніше чи трохи більше. Важко було на них дивитися, проте терпіла. Аби не вмерти від голоду, тікали в найближче село. Така можливість була, коли наша колона поверталася із заводу в бараки. Кілька дівчат вислизали з натовпу і бігли до людей. Кілька разів це робила і я. Просили в німців їжу, ховали під одяг усе, що дадуть. На все про все мали годину. Іноді місцеві не давали нічого. Деякі жаліли, а інші могли й собак спустити.
3 
1
Коментарі