"Скажете, що ви мій гример, і на службовому вході вас пропустять", — запрошує на свій концерт у столичній філармонії Ніна Матвієнко, 60 років.

Охоронець, не сумніваючись, показує дорогу до гримерки співачки.

— Я часто так людей запрошую. Якось юнак представився моїм чоловіком, Петром Гончаром. Звідки охорона знає: молода я чи стара? — усміхається артистка. — А потім прийшов справжній чоловік. Охоронці дивуються: "Щойно уже один пройшов", — дзвінко сміється Ніна Митрофанівна.

Розмовляємо в світлиці музею Івана Гончара, директором якого є його син — художник Петро Гончар, 58 років. Матвієнко знімає довгу дублянку і залишається у жовтому жакеті та брюках. Вона не нафарбована.

Розповідає, що виховувалася в інтернаті.

— Нас було 11 дітей у родині, — сідає на дерев"яну лавку. — Досі тільки одного брата немає, а то всі живі-здорові. Я народилася п"ятою, була дуже дрібна. Але в школі почала займатися легкою атлетикою, акробатикою. Мабуть, порвала собі руки, бо болять.  Мама була прогресивною жінкою, закінчила курси виховательок. Сапала по три гектари і нас із собою тягала. Вона знала, що в колгоспі нам нічого не світить... Сюди, Оксаночко, — показує, куди заслати серветки, продавчині Оксані Тимошик, 39 років. Та приносить трав"яний чай у прозорому заварнику.

— Багатодітним важко було, — продовжує Ніна Митрофанівна. — Доношували одне після одного чоботи, одежу. Я з сестрою попросилися в інтернат. Там було ще двоє наших братів. Не жалкую ні за одним днем, проведеним там — дуже гарні вихователі були.

Каже, її матір гарно співала. Наприкінці 1970-х Матвієнко записала диск із материними піснями.

— Мама могла в три, чотири голоси співати. Коли її записували, так хвилювалася, що в неї цокотіли зуби... У тебе ніякого печива немає? Я тобі цукерочок принесу потім, — звертається до жінки Ніна Митрофанівна. Та приносить печиво, цукерки і мед.

— Коли я була десятикласницею, вихователька почула по радіо хор Вірьовки. Дізналася, що при ньому є студія. Я поїхала, перевірила. Сподобалося. Але пішла на завод "Хіммаш" копіювальницею, потім — помічницею кранівниці, — веде далі Матвієнко.

Запитую, як познайомилася з чоловіком.

Вперше закохалася у двоюрідного брата

— У мене було перед цим не одне кохання, — усміхається, показуючи рівні зуби. — Вперше закохалася, коли ще в школу не ходила, у двоюрідного брата. Плакала, страждала, що він мене не помічає. Другий був із нашого району — Валентин. Він сказав, що — єврей, тому не може зі мною зустрічатися. Я тоді не знала: що таке єврей, а що українець, — намащує мед на печиво.

— Але найбільших моїх втрат дві, — продовжує співачка. — Хлопець із мого села Степан, а другий — учитель Іван. Це в інтернаті було, у дев"ятому класі. Я чергувала — замітала подвір"я. Іван приїхав у відпустку з армії. Ішов повз мене — і я, стоячи з віником, дивилася на його ходу, рухи. Мені сказали: "Це вчитель, він учив твого брата". Невдовзі ми зустрілися на вулиці, поговорили. Потім я отримую листа з військової частини: "Здравствуй, птичка певчая". Мене кинуло в жар: не дай Бог, хтось у школі дізнається.

— З армії він повернувся змужнілий, гарний. На зустріч прийшов напідпитку і з дівчатами. Я тут же його покинула. Мені здавалось, що серце моє, як у тієї пташечки, розірветься, — сміється Ніна Митрофанівна. — Я помирилася зі Степаном. Потім переїхала в Київ і дізналася, що він женився на іншій. Не хотів мати з артисткою справи — вважав, що я пнуся весь час не туди. Він мені снився, а Іван — ні. Життя Івана трагічно скінчилося: згорів, випивши, — поклав біля себе сигарету.

Ніна Матвієнко розповідає про чоловіка. 

— Петро Гончар почув мене на концерті 1986-го в Києві. Записав мій спів, поставив сестрі й сказав: "Це буде моя жінка". Навесні нас познайомив Лесь Харченко із квартету "Явір". Я дуже рада, що Бог звів мене з Петром, він перший розповів мені про Україну. Я до цього постійно дивувалася: чому все руське: і князі, і соловей-разбойник, і Ілля Муромець. А виявляється, чернігівське. Мені всі казали: "Ніно, закрий рота, нічого не питай. КГБ як почує..." Петро розгадав мої внутрішні помисли. Ми три роки зустрічалися. Доки не побралися, ніяких стосунків не мали.

26-річна донька Ніни Матвієнко та Петра Гончара — Антоніна теж співачка.

— Як школу закінчила, одразу вийшла заміж, — розповідає про доньку. — Дитину народила в сімнадцять з половиною років. Уляні нині 9. Я така щаслива ходила. Казала: "Людоньки, я обабіла", — заливисто сміється. — Онука зі мною спить. У мене широке ліжко, а на вузеньке ми поклали Петра Івановича. Дочка зараз із зятем  капітальний ремонт у себе роблять. То дитину мені віддали, бо там багато пилюки. Уля мені каже: "Ніна" і "ти". Просила називати мене бабусею, а вона: "Яка ж ти баба? Баба — старенька, а ти — молода".

Подружжя має двох синів: 35-річного Івана та 34-річного Андрія. Торік старший пішов у ченці.

— Іван у монастирі живе, спокутує гріхи моїх предків, — каже втомлено співачка. Зауважує, що й сама спокутує батьківські гріхи. 

— Мама дорікала татові, коли вип"є чи по жінках піде. А я докоряла їй, що його чіпає. У нас же в селі шестеро дітей, крім наших. У батька троє законних. Вернувся з війни, дружина зайнята — оженився на другій, знову пішов воювати. А цій жінці сказали, що він загинув. Батько повернувся, а вона з другим чоловіком, і син є. То він до мами пристав, і 11 наших є. А ще, кажуть, троє по селу. Для нас це було неважливо, ми й досі з батьковими дітьми дружимо, — каже Матвієнко.

— Але мама батькові не простила. Вона такі вірші батькові перед смертю написала. Приїхала в Київ, бо знала, що в неї рак і залишилося мало жити. А ми попросили тата, щоб не сидів у хаті сам, а пішов до другої дружини, у якої чоловік давно помер, і вона старенька. "Ідіть до Насті, вона вас догляне, борщу наварить". Мама як дізналася: "Я ще не вмерла, а він пішов до іншої". Так із цим болем і пішла з життя.

Ніна Матвієнко розповідає, що живе неподалік — у хаті, що колись належала її свекрові, скульптору Іванові Гончару.

— Уже шостий рік доводимо її до пуття, а вона все тріщить і тріщить. Зробили третій ремонт, укріпили фундамент, але вона на плавунах. 

Каже, сьогодні їздила в метро, і її не впізнавали.

— Коли понура і втомлена — не впізнають. А коли очі світяться, кричать на весь тролейбус: "Так це ж Ніна Матвієнко". О, це вже мені треба сидіти чинно, як Ніна, — сміється співачка.

1947, 10 жовтня — Ніна Матвієнко народилася в с. Неділище Ємільчинського р-ну на Житомирщині
1966–1991 — солістка народного академічного хору ім. Вірьовки
1968 — познайомилася з художником Петром Гончаром, за три роки побралися
1973 — народився син Іван; через рік — Андрій; за 7 років — Антоніна
1991 — втратила маму
1999 — донька народила онуку Уляну
Народна артистка, Герой України, лауреат Шевченківської премії

×