Генерал-майору у відставці Андрієві Ганенку — 88 років. Його дружині Анні Арсентіївні — 82. Вони одружилися у травні 1945-го. 50-річчя Перемоги святкували одночасно із золотим весіллям.
Мешкає подружжя у центральній частині Києва, на вулиці Лютеранській.
— Ви будинок одразу побачите, — не без гордості пояснював Андрій Никифорович. — Він сусідній із адміністрацією президента. Непогане у нас сусідство, еге ж? — жартує.
На дзвінок виходить мініатюрна усміхнена сива жінка, з блискучими темними очима і сяючою усмішкою. Передпокої "сталінки" завалені світлими шпалерами. У коридорі двоє робітників роблять стіни "під венеціанську штукатурку".
— Скоро збираємося закінчувати, — виходить з вітальні стрункий підтягнутий чоловік у білій сорочці з краваткою і в зелених військових брюках. — Буде євроремонт, для онуків лишиться.
Наталка у нас — капітан СБУ. Форма у неї в кімнаті висить
— Чого це? — сміється до чоловіка Анна Арсентіївна. — Я ще помирати не збираюся!
Ганенки знайомлять із 30-річною онукою Наталкою та 9-річною правнучкою Ольгою.
— Наталка у нас — капітан СБУ, — хвалиться Андрій Никифорович. — Форма у неї в кімнаті висить. А скоро дадуть майора!
Він сідає на дерев"яний стілець, на спинці якого — темно-зелений кітель з орденами та медалями. Я нарахувала 40. Серед них три ордени Червоного прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної зірки... Андрій Никифорович говорив про війну. Не напружуючи пам"ять, погодинно пригадував події так, ніби це було вчора.
Народився він у Мельниках на Черкащині. Був шостою, найменшою дитиною. У голодному 32-му в них згоріла хата, а в 34-му помер батько.
Андрійко подався до Києва шукати кращої долі. Закінчив геолого-розвідувальний технікум, потім — педінститут. Далі було Подільське артилерійське училище, де хлопець отримав звання лейтенанта. Відмінникам дозволяли обирати місце служби. Так Ганенко потрапив у Прибалтійський військовий округ. Приїхав туди у червні 41-го.
— Ми спали тоді в наметах. О 4-й ранку 22 червня фашистська авіація почала бомбардування, — генерал-майор зосереджено дивиться кудись убік. — Німці знищили аеродром, наше начальство не могло нічого вдіяти — не отримало наказу "згори". О 8 годині сказали зайняти оборону і триматися до останнього. Наша дивізія була в 30 кілометрах від німецько-радянського кордону, попереду тільки прикордонники. Та їх було дуже мало.
О 12-й я вже командував батареєю, — продовжує згадувати. — Коли втратили останні сили, послав по допомогу, чекав на піхоту. І тут дізнався, що наша дивізія відступила, навіть відійшла вже далеко, — скрушно хитає головою. — Моя батарея залишилися із супротивником сам на сам. О 17-й з"явилися танки. Але ми змогли відбити наступ: знищили три, інші — відступили. А потім отримали наказ відходити у тил і наздогнали свою дивізію.
За ту червневу битву Андрій Ганенко отримав перший орден Червоного прапора. А в 25 років став командиром полку.
— Щоб виглядати старшим при такому званні, навіть вуса відростив, — стримано сміється він.
У 44-му майор Ганенко блискуче показав себе в славнозвісній операції "Багратіон", за якою особисто слідкував маршал Жуков. Тих, хто особливо відзначився, нагороджували орденами. Командирів полку Ганенка та Іванова представили на звання Героїв Радянського Союзу. Але дивізію переформували, документи десь загубилися, і обидва не отримали тоді навіть медалі "За відвагу". Андрій Никифорович ледь одужав після важкого поранення.
Якось у березні 43-го разом з ординарцем прямували на спостережний пункт. Не дійшли 150 метрів: вантаж фашистського літака розірвався у трьох метрах від них. Ординарець страшно закричав: йому відірвало ногу.
Нагодувала їх пирогами з м"ясом. Тільки замість солі випадково насипала цукру
— Я лежав у калюжі власної крові, втративши зір, — напружено стискає руки. — А в голові була одна думка: якщо поранення серйозне — застрелюсь. Калікою жити не буду. Мене відвезли у шпиталь, із замотаною, набряклою від гною та крові рукою. Назустріч ішов хірург, ніс на плечі чиюсь відрізану ногу. Наказав мені триматися і рвонув пов"язку. Я знепритомнів від жаху та болю. У такому стані й робили операцію. З тіла витягли 30 осколків. Замість знеболюючого артилеристи дали флягу зі спиртом. Я ковтнув — і зір став повертатися. Три місяці пролежав у військовому шпиталі в Калініні, в Росії. Там і познайомився зі своєю нинішньою і єдиною дружиною, — з повагою повернувся до пані Анни.
— Там стільки страхів було, — заплющує очі вона. — Мені ледь виповнилося 18, я в аптеці працювала після медичного технікуму.
Привозили солдат, у яких в ранах вже черви позаводилися. Вони помирали на очах. Його везли до шпиталю тяжко пораненого, в жахливих умовах: повний вагон людей, усе в крові, у когось агонія, хтось помирає... Не розбереш, хто мертвий, хто живий, як братська могила.
Дві медсестрички на цілий вагон нічого не могли вдіяти, — зітхає. — Ми з Андрієм одразу сподобались одне одному. Він пообіцяв одружитися, я сказала, що буду чекати, — стенає плечима. — Через два роки повернувся, і в 45-му ми одружилися у Двінську. Тихо так, розписались і все. Шофер, ординарець і ми — от і все весілля. Нагодувала їх пирогами з м"ясом. Тільки замість солі випадково насипала цукру, — тихенько сміється. — Не могла зрозуміти, чого ж воно все таке солодке...
Після війни Андрій Ганенко закінчив дві військові академії, командував ракетними військами та артилерією. Викладав у військовій Академії в Ленінграді, а до минулого року — в Національній академії оборони України. В 50-х ще воював у Єгипті, захищаючи Суецький канал. Пішов у відставку і повернувся до Києва разом із дружиною і трьома доньками.
Зараз 62-річна Світлана живе в Житомирі, виховує доньку Ганну, 35 років, та 15-річну онуку Марійку. Друга донька Ганенків Наталя, 43 роки, вийшла заміж і поїхала до Будапешта. Її сестра-близнючка Ірина з родиною живе на Оболоні, в Києві.
— На всі свята молодь збирається у нас, — показує Анна Арсентіївна фотографії великої сім"ї на стіні. — І ми з ними почуваємося молодими.
— Витерпіли одне одного 62 роки! — підморгує дружині пан Андрій.
— А сварилися тільки через дітей, — поправляє сиві кучері вона. — Я заставляла малих їсти, а Андрій вважав, що цього робити не можна. А ще давав дівчатам забагато кишенькових грошей. Ми, до речі, і зараз непогано отримуємо, — додає. — Чоловік має 3200 гривень пенсії, а я — 500.
Андрій Ганенко дістає пляшку шампанського і наповнює келихи:
— За життя!
1918 — на Черкащині народився Андрій Ганенко
1924 — у Калініні народилася Анна Рябухіна
1942, 1943 — поранення Андрія
1943 — командир полку
1945 — одружилися у Двінську
1946 — народилася донька Світлана
1952 — народилися Ірина та Наталя
1974 — звільнився з армії
До 2004 — викладав в Академії оборони України
1 
1
Коментарі