— З фотографією, проданою на аукціоні "Сотбіс", вийшла смішна ситуація. Через інтернет до мене звернулися люди з Великої Британії, спитали, чи можуть виставити на торги моє фото — на ньому дівчина піднімає штангу і чомусь усміхається. Подумав, що це якийсь поганий жарт, кажу: "Нема питань!". Відправив їм файл із фото, сказав, щоб гроші перерахували в якійсь благодійний фонд, — і забув. Потім отримую повідомлення: скільки виручили за фотографію: подяку від фонду. А за скільки її продали, не хочу і згадувати. Треба було залишити собі бодай 10 відсотків — хоча б машину поміняв, — сміється київський фоторепортер 56-річний Єфрем Лукацький.
Виставка його робіт "Моменти часу" проходить у столичному Українському домі. Організатор — Міжнародний благодійний фонд "Військове братерство". Серед експонатів є фотографії Єфрема Лукацького з гарячих точок, кадри затримання правоохоронцями найманих убивць і рекетирів, портрети політиків і митців.
— О, смотри, Путин — и еще без ботокса! — перемовляються фотографи, що прийшли на виставку. Дивляться на знімок російського президента, який тоді був прем'єр-міністром. У нього скривлене обличчя і стиснуті кулаки.
— Кожне фото — це історія. Ось перша чеченська війна, — показує автор на світлину, де ридають чеченки. — Мене запросили в село на весілля. Але воно перетворилося на похорон, коли під'їхала машина з трупами односельців.
Єфрем Лукацький у шкіряному піджаку, джинсах та кросівках. Носить окуляри. Просить журналістів ставити запитання голосніше — у вусі має слуховий апарат.
— Колись я був водолазом, тепер кесонна хвороба дається взнаки, — пояснює. — Плюс вибухи снарядів. У Чечні одна з ракет, запущених із літака, розірвалася за кілька метрів. Урятували бетонні плити, що лежали переді мною, — вони затримали осколки. А мене вибуховою хвилею підняло й акуратно поклало в калюжу.
У наступному кадрі — долоня, на якій лежить наче жмут сіна чи моху.
— Це хліб, зроблений із глини і трави, — розказує автор. — Тоді ми жили в афганському місті Мазарі-Шариф — журналісти під час воєнних подій завжди тримаються разом, так безпечніше. До нас прийшов мулла хазарійців — племені, що живе в горах Гиндукуш. Вони — нащадки Чингісхана, гроші заробляють, наймаючись на війни. Мулла сказав: "Допоможіть, ми вмираємо". Розказав, що в них кілька років неврожай, а гуманітарна допомога не доходить, бо дорогою каравани грабують інші племена. Тому єдиною їжею хазарійців був цей хліб, якщо його можна так назвати. Поїхали ми вчотирьох — двоє американців, француз і я, добиралися два дні ослами й кіньми. З ними були хазарійські воїни з автоматами — щоб нас не вкрали і не вбили. Як приїхали, мулла зібрав людей, показав на нас і сказав: "Вони приїхали, щоб вам допомогти". До нас почали нести вмираючих дітей і хворих — вони подумали, що ми їх вилікуємо. Ми зробили, що могли: відзняли матеріал і передали через супутник. Гуманітарку доставили військовими вертольотами. Наступного дня я вже знімав, як хазарійці несли мішки з борошном. Це — одна з найприємніших історій у моєму житті, я знаю, що зробив правильно.
До фоторепортера підходить чоловік років 60 у бежевому костюмі й береті.
— Дозвольте висловити вам своє захоплення! — говорить. Не називається. — Але чи не вважаєте ви, що людство вже заслужило на Армагеддон?
— Ні, — одразу відповідає Лукацький. — Злочини, на які може піти людина, навіть важко уявити. Але я знаю, що порядних більше, ніж негідників. Проблема в тому, що порядні люди не разом. Але все буде добре, хоча, можливо, вже не при нас.
— А ось найбагатший сучасний художник Демієн Герст. Пишаюся цією фотографією, — показує ту, де Герст затуляє обличчя руками у фарбі. — Зробив її в "Пінчук Арт Центрі". Демієн як побачив це фото — йому просто клепка злетіла. Намалював щось на одному зі знімків. Мені казали, що тепер його можна продати за добрі гроші.
3 
1
Коментарі
4