— У центрі нашого села є фабрика носків. На днях власник розширював територію і натрапив на захоронення. Знайшли кістки. Перепоховали з батюшкою на кладовищі, молитви почитали. Може, то були рештки голодних. Тоді сім'ями вимирали. А могил і зараз не знайдеш, — говорить 53-річна Ольга Птіцина. Працює паспортисткою в селі Мачухи за 10 км від Полтави.
До Голодомору 1932–1933 років тут жили близько 2 тис. людей. Померли дві третини. Зараз — 3,7 тис. жителів. Серед них є три жінки, що пам'ятають ті часи.
— Село велике. Буває, за день зроблю більший кілометраж, ніж з'їздив би в місто, — каже сільський голова Валерій Білокінь, 45 років. Своїм легковиком везе у центр. — Хати не пустують, швидко продаються. Мачухи привлікають тим, що близько до Полтави. І робота є. Тільки на носочну фабрику влаштувалися 70 працівників. Обіцяють узяти ще.
У дворі 85-річної Катерини Урденко гавкають собаки. Ворота відчиняє її онук Іван, 57 років.
— Бабуся в нас ще вештаєтся. Вино робить. І чарочку може потягти, — сміється.
Веде під аркою винограду до хати. Катерина Василівна повільно йде назустріч, спирається на два ціпки. У теплій кімнаті сідає на ліжко, заслане мереживним простирадлом.
— Мої мама Федоська і батько Іван у 1932-му купили хату в іншому кінці села, на Минівці, — розповідає. — Хазяїн, котрий продав, попросився пожити в нас до весни. Із сім'єю зайняв маленьку кімнату. Зразу з голоду померла його дружина. Остався з трьома дітьми — дві дєвочки і хлопець. Якийсь бурячок знайде — їм віддасть посмоктати. Так і помер. Люди тоді такі слабі були, що ніхто не зміг його винести на вулицю. Добре, зима була. Поклали тіло в комірчину. З тиждень пролежав, доки забрали на підводу. Його діти до весни були коло нас, потім відвели у сиротинець.
Мама в городі міняла рушники і спідниці на макуху. Принесе жменю — розтягуємо на чотири супи. Дрова крали. Лісники приходили й витягували з печі. Добре, батько був конюхом у колгоспі, то приносив трохи сіна. Так і вижили. А весною в село приїхали цигани. В них було багато картоплі. Лушпайки скидали на дорогу. Мама назбирала і посадила рядочків п'ять. Влітку вродила.
Найбільше згадую свою тітку Олену Помазанку, батькову сестру. Вона була активісткою, відбирала в людей їжу. Як її батьки тільки не били — все одно ходила. Якось сиділа я маленька на столі в хаті. Зайшли кілька чоловіків і вона. Мужики зі штирями по хаті шастають, а вона в куточку стала мовчки. Мо, стидно було.
Батьки її потім простили, ми общалися.
В іншому кінці села живе Надія Іщенко, 92 роки. Приїжджаємо до неї опівдні. Жінка їсть суп, відставляє миску на грубу. Підходить близько, мружиться. Кілька разів перепитує, хто ми.
— Голод — то найстрашніше, що було в моїй жизні, — каже. — Тато лежав і до останньої миті повторював: "Хочу їсти". Я стояла над ним і нічим на могла помогти. Досі не знаю, де його могила. Те кладовище вже переорали. Мама до весни дотягла, вже новий хліб достигав. Попала під дощ і померла від запалення легень. Ми з сестрою Вірою і братом Володею потрапили в патронат. Там давали суп із пшоном.
Зараз дуже страшно робиться, коли дивлюся на чорні поля. Зерно не зійшло, не доведи Господи, буде голодний год.
"Маму помітив сільський голова, штурхнув ногою — жива"
— У моєї мами в першому шлюбі померли з голоду всі діти. Поховала вісьмох синів, кожному яму рила. Таке страхіття для жінки, — каже 76-річна Надія Шкурупій.
Родом із села Плоске Решетилівського району Полтавщини. Переїхала в Мачухи 40 років тому. Її мати Ганна Мусієнко єдина з родини пережила Голодомор.
— Мамин перший чоловік був маляром. Розмальовував хати. Одного дня прийшли з комуни і забрали. Після того його ніхто не бачив. Мати зосталася з дітьми. Виміняла всі речі на харчі. І хату віддала за коржик. Але він не врятував її останнього сина. Коли його поховала, рішила йти в сусіднє село Калашники. Там роздавали якусь похльобку. Але впала на дорозі. Там ще була купа трупів, які не долізли. Маму помітив сільський голова, штурхнув ногою — жива. Забрав у колгосп, кинув до свиней. Вижила, бо їла те, що і худоба.
31 
1
Коментарі