— Повертайте наліво поблизу каплички, я вас чекаю біля магазину у синій куртці, в окулярах — побачите, — каже 52-річний Степан Миколаєвич телефоном. У понеділок ввечері чекає нас у центрі села Ямельня Яворівського району Львівщини. Від "Газети по-українськи" отримав 500 гривень, передплативши видання на півроку.
— Добре, що ви у понеділок приїхали, я нині вихідний, — хукає в руки. — Ото в церкві якраз був, бо сьогодні перед Старим Новим роком (14 січня. — "ГПУ") у нас вечірня відправа. А я паламарем у храмі служу. То просив швагра, щоби послужив нині за мене. Бо, кажу, мушу гостей зі Львова зустріти. Показав йому, як кадило подавати отцю, і тут якраз ви дзвоните.
Степан Степанович каже залишити автомобіль посеред села. Запрошує до своєї хати на високому горбі. Ідемо протоптаною стежиною. Згори видно, як село, так і довколишні на горизонті. Хата Миколаєвичів — найкраща в населеному пункті, зеленого кольору.
— Це швагро побудував, — каже. — А я з мамою у меншій живу, — проходимо до меншого будинку із просторими коридорами, сучасним ремонтом. Мати Степана Степановича, 76-річна Марія Миколаєвич, запрошує на кухню випити кави з коньяком. Розповідає, що Степан хворів, тому й не оженився. Працював малярем-штукатуром.
— А я поштаркою 34 роки в селі працювала, — каже жінка, подаючи печиво до столу. — Він — у Львові на будівельній фірмі. По суботах замість мене газети розносив. Одного разу не приїхав, то я сама пішла. А мене один чоловік в селі питає: а де поштар? А я кажу: "Узагалі-то поштар — я!" — сміється. — А потім фірма закрилася, і я вговорила сина кидати той Львів та іти замість мене працювати. Так він уже дев'ять років носить пошту в Ямельні.
Миколаєвичі виписують дев'ять видань.
— Найбільше у "Газеті по-українськи" любимо сторінку скандали. Бо інші газети подають тільки коротку міліцейську хроніку — що й де сталося. А у вашій то все так цікаво розписано, із фотографіями. І про такий кримінал пишете, шо інші газети не знають. Видно, маєте свої канали в міліції.
Пан Степан третій рік поспіль надсилає квитанцію про передплату до редакції "ГПУ".
— За третім разом виграв, — каже. — Ото буде нам завтра на палазників (посівальники, які ходять вітати людей, 14 січня. — "ГПУ"). Вони зраненьку, ще темно надворі, уже у вікно стукають. Але ні, не вийде, бо ви одною купюрою привезли, — сміється чоловік, поправляючи окуляри, кладе гроші на стіл біля вазона. — Я працюю на півставки, отримую трохи більше 700 гривень. А на роботу однаково ходити треба. У четвер, коли газети приходять, як піду із хати об 11-й, так в дев'ятій вечора лише додому з фонаріком прихожу. Сам тої преси навіть не маю час оком глянути. А свято у мене вже в неділю. Зранку йду в церкву, а як приходжу — беруся до читання. Спочатку "Газету по-українськи", з неї витягую програму і несу на кухню до телевізора. А потім — усі інші.
Степан Степанович пропонує сфотографуватися у своїй кімнаті. На блискучих відполірованих полицях шафи розставлені грамоти та подяки за роботу поштарем та прислуговування в церкві. Тут чисто та затишно. На кріслі висить синя робоча куртка поштаря.
— Пам'ятаю, раз так попрацював під час передплати, що в селі на 120 хат було передплачено 200 примірників одної газети, — сміється. — Мене на пошті питали, як так вдається.
1 
1
Коментарі