"Скло посипалося мені в обличчя. Плювалася ним і плакала"

 

— В Іловайському котлі втратила дорогу людину. Якби не помилки персоналу, який його евакуйовував, він вижив би. Не хотіла, щоб такі історії повторилися з іншими військовими, — розповідає киянка 24-річна Юлія Шевчук. Шість разів була в зоні АТО як парамедик, двічі — як інструктор військових із домедичної допомоги та помічник стоматолога.

З Юлією Шевчук зустрічаємося в кав'ярні на столичному Подолі. Знімає наплічник, поправляє окуляри з чорною оправою. Вона закінчила факультет кібернетики Київського університету. Зараз — студентка мед­університету. Щойно з лекцій, каже.

— У лютому 2014-го під час кривавих подій на Майдані з подругою промивали хлопцям рани, робили перев'язки, — розповідає. — Після того пройшла майже 10 медичних курсів. Спочатку відвідувала їх для себе, згодом — щоб стати інструктором на фронті. За якийсь час разом із групою інструкторів поїхала до Бахмута на Донеччині. Мали вчити військових надавати першу допомогу. Матері сказала, їду на полігон у Тернопіль. Досі не знаю, чи він там існує. Спочатку сумнівалася в собі, нервувала. Усього потрібного не було, бо нашу медмашину укомплектовували за волонтерські кошти. За рогом перекинулася фура. Одному з бійців треба було накласти шину. Водій і пасажири — напідпитку, заважали мені працювати. Відправила їх у лісосмугу робити імпровізовані шини під керівництвом мого водія. Бійцю наклали шину з гілок. Після цього зрозуміла, можу вирішувати непрості завдання і працювати, коли для цього немає умов і засобів.

30 січня 2016 року Юлія разом з екіпажем медичної машини потрапила під обстріл. Отримала мінно-вибухову травму.

— Їхали за пораненим. Біля блокпоста "Майорськ" по нашій машині почало лупити. Перша міна зупинилася за 4 метри. Сильно відкинуло на металеву спинку, скло посипалося мені в обличчя. Плювалася ним і плакала. Коли вийшла з машини, знепритомніла. Отямилася на щебені. Перед очима все пливло. Летить друга міна, закричав водій. Побігли в бліндаж. Обидва мобільні телефони залишила в машині. Переживала, як поясню їх втрату мамі. Адже казала їй, що їду помічником стоматолога в Бахмут. Бліндаж тримався на соплях і ходив ходором. Якби упав, нас вже не треба було б закопувати. За півгодини привели хлопця, який отримав поранення на блокпосту. Необхідно надати першу допомогу, а я не можу — око заливає. Водієві дала бинт і сказала: "Промивай. Не бачу, де рана". В якийсь момент зрозуміла, занадто гаряче в руці. Глянула, а з мене, як з кабана, натекло крові. Матері про поранення розповіла, коли була в Києві. Казала: "Ну, що ти переживаєш? У мене дві руки, дві ноги. А я бачила людей без рук і ніг".

Після поранення Юлія продовжила їздити в зону АТО.

— Минулого літа з блокпоста "Майорськ" вивозили хлопця. Біля нього впала міна, віді­рвало руку й ногу. Не хоче жити, кричав. Здавалося, силую його. Складно було пояснити собі, що маю рятувати того, хто цього не хоче.

Востаннє була на фронті минулої зими. Зараз їхати туди не дозволяє стан здоров'я. Два рази серйозно приступала до роботи. Та за місяць потрапляла в лікарню: то гіпертонічні кризи, то спазми. Після травми маю проблеми з судинами, колінами та спиною. Навесні та восени вони загострюються — доводиться лягати під крапельниці. Допомоги від держави не отримую, бо не маю статусу учасника бойових дій. На лікування багато коштів витрачаю з сімейного бюджету. Допомагають друзі, знайомі та фірма, на якій працює мати.

Юлії Шевчук вручили медаль "За врятоване життя" від президента. Цьогоріч вона отримала грант на безкоштовний рік навчання в Київському медуніверситеті від його ректора.

— Якщо дозволить здоров'я, хотіла б працювати у "швидкій", — додає Юлія Шевчук.

Удома залишила чотирьох дітей

Фельдшерка 42-річна Мирослава Савчак із села Чижиків Пустомитівського району на Львівщині цьогоріч отримала звання "Кращий медик". Вона 1,5 року надавала допомогу бійцям на передовій. Мала позивний "Мама".

— Коли почалася Революція гідності, із чоловіком їздили на Майдан, — розповідає Мирослава. — 18 лютого 2014-го його поранили. Хотів іти в АТО, але не взяли за станом здоров'я. Зайнялися волонтерством, возили допомогу на передову. Вперше поїхала в зону АТО під час відпустки. Планувала повернутися за місяць, але все розтяглося на півтора року. Односельчани досі не розуміють, як наважилася. Адже вдома залишила чотирьох дітей, велике господарство і недобудований дім. Чоловік підтримав. Розумів, інакше просто не змогла б.

Зараз жінка працює фельдшером у пункті екстреної медичної допомоги "Чижиків". Обслуговує 21 село.

×