Полтавець Станіслав Скаман 15 років працює двірником. Нині йому 64. Щодня вимітає по десять мішків сміття. Перевозить їх на візку, змайстрованому із двох велосипедів.
Близько дев"ятої ранку чоловік замітає алею неподалік пам"ятника Миколі Гоголю.
— У молодості презирав дворніків, бо в них тільки п"яниці йшли, — спирається на мітлу з полину. — Тут я на своєму місці. Сам захотів робить, та й жизнь заставила. Я три годи сидів у шостому класі. Переросток був, не міг навіть дроби пощитати. Правила зубрив, та не знав куди примінить. У восьмому класі зустрів першу любов Надю. Вона уваги не звертала — я був отсталий ученік.
Після школи рік навчався на коваля, на три роки забрали в армію. Як повернувся, працював вантажником на кондитерській фабриці Полтави.
— Там став п"яніца діпломірований. Не хотів бути білою вороною і отставать від інших. Тому попав на лєчєбно-принудітєльне в Комсомольськ. Після того вже 25 год і в рот не беру горілки. Навіть на свято алкоголь ісключон.
Станіслав Арвідович влаштувався різноробом у комунальне підприємство "Зеленбуд". Там познайомився із квітникаркою Лідією Телятник. За рік одружилися. Нині живуть у приватному будинку в Полтаві. Від першого шлюбу 64-річна Лідія Олександрівна має трьох дорослих синів.
— Добре утро, — підходить жінка. Бере з візка мітлу. — Він був холостяк, і я холостячка. Сподобався тим, шо не п"є й не курить. Немає стопроцентових мужиків. Бува, пройде якийсь скандал — то через матір його. Вона живе отдєльно, людина своєнравна. Що не звари, не їсть. Я з ним скільки живу, все вона якісь болячки собі приписує. Їй 80 років, але й одной морщинки не має, зуби всі на місці.
Вона уваги не звертала — я був отсталий ученік
Скаржиться, що не дають відпустки.
— Дев"ять років на пенсії, з того часу роблю дворніком. І одного дня не отдихала, — зітхає. — Я стараюся, щоби була чистота. Люди щас дуже накидають. Стоять урни, та молодьож кидає на землю. І бутилки пластикові за лавочками, і сємочки, і окурки.
— А я щитаю, хай буде багато сміття. Хай люди п"ють, їдять, щоб була хароша жизнь, — чоловік активно жестикулює чорними від бруду руками. — Хай буде стільки сміття, щоб ми не вспівали прибирать.
На візку почеплені відра. З одного з них висипаються бляшанки.
— Стасік, банки хоч позбирай. Це ж бізнес наш, — сміється Лідія Олександрівна.
— Збираєм бутилки, баночки по ходу дєла. Нехай би їх дьявол собирав! — вигукує Станіслав. — Вигоди мало: здаєм за ранок п"ять-десять бутилок і баночок так само. На день руб-два є. Зарплату могут і місяць, і три не давати. Чистими по 500-600 гривень маємо. Добре, що пєнсія в мене 650. У жінки і 600 нема.
Із бака для сміття дістає чорні кросівки, розшнуровує їх.
— Оце буде чим мітлу зв"язати. Штани старі нахожу, рву на вірьовки. Доски підбираю, в часному домі таке нада. А історического і цінного нічого в баках для мусора ще не було. Книги забираю, які бачу. Мені жалко їх оставлять. Літом про Лєніна книжку 1947 року найшов. Кому він уже нужен? Майже не читаю, так, продивляюсь. На лівому глазу вирізали катаракту, він стєкляний тепер. Правий тільки зрячий, на ньому теж катаракта.
Каже, 20 років тому в оці вирізали кришталик.
— Чуть не вмер. Поклали, одягли маску на обличчя так, щоб одні очі лишилися. Хотіли оперувати без наркозу. А я чуть не задохнувся під маскою. Отключився і побачив перед собою білі полоси. І там такі чорні точки, як бархат. Помню, стараюсь подсознанієм уловить побольше бєлого свєта, — ловить руками уявні кульки. Перехожі обертаються, деякі перешіптуються. — І тут мене одкачали. Оце я поняв, що смерть — то все чорне. Там ніяких прівідєній нема, то все брешуть люди.
1944, 20 листопада — Станіслав Скаман народився в с. Оринів Кам"янець-Подільського р-ну Хмельниччини; батько загинув під час бомбардування
1948 — переїхав з матір"ю до Полтави
1980–1982 — примусово лікувався від алкоголізму
1984 — познайомився із квітникаркою Лідією Телятник; за рік узяли шлюб
1988 — переніс операцію на оці
1993 — почав працювати двірником
2008, літо — знайшов у баку для сміття книжку про Леніна 1947 року видання
3 
35413
Коментарі