35-річний Олег Мельниченко живе в лісі, за 15 км від Ужгорода. Від траси до напівзруйнованих дерев"яних будиночків мертвої університетської бази "Скалка" через річку Уж веде міст. Біля одного з корпусів зустрічаю старого чоловіка.
— Ходіть — відведу вас до нього, — пропонує.
Ідемо повз город, засіяний житом, і кавалок землі під картоплею. Збоку зеленіють листя полуниць, капуста, ростуть соняхи та кукурудза. Під межею — квасоля. Навколо персики, груші, яблуні.
Біля недобудованого круглого будинку стоїть худий рудоволосий бородань у синьо-жовтих шортах. Неподалік хлопчик годує кролів. Біля вогню — червона та синя каструлі, чорний казанок, відро з водою, кілька кружок, дві виделки й ложка. Під деревом дерев"яна ванна, до половини наповнена водою.
— Звідки про мене дізналися? — насторожено запитує Олег.
А вже невдовзі пропонує кави чи компоту:
— Беріть. Зі смородини, але без цукру.
Сідаємо під деревом — у тінь.
Розкладаю посеред хати вогнище
— Остогидло міське життя, — розповідає. — Жили в гуртожитку. Спали й готували в одній кімнаті. Тепер тут шукаю сенсу життя. Дружина Наталя мене зрозуміла. Ми з нею на "Скалці" познайомилися. Синові Маркові, — показує на хлопчика, що намагається розпиляти дошку, — скоро десять. Улітку провідують мене кожні два-три дні, взимку — раз на місяць. Син живе зі мною на канікулах. Дружина — соціальний працівник.
Дістає з-за дерева пачку "Козака".
Дружина цигарки приносить?
— Принесе олії чи жиру — добре. Не принесе — обійдуся. І хліб рідко їм. По сигарети ходжу в село.
А що їсте?
— Стратегічні продукти — картоплю, квасолю та капусту. Готую каші з жита, збираю гриби.
Мій батько — з Київщини, мати — з Донбасу, — розповідає. — Школу закінчив із золотою медаллю, біологічний факультет — із червоним дипломом. Учився в аспірантурі, але потім кинув. Працював в Інституті захисту рослин. Зарплата була мала. Якось поїхав до Румунії — там зібралися відлюдники з усієї Європи. Після цього зібрав речі й пішов у гори. Було це 2 березня 2001 року, мені якраз виповнилося 30.
Чому пішли на "Скалку"?
— Тут особлива енергетика. Першу хату допоміг збудувати батько. Але була завелика: важко було нагріти взимку. У січні я розібрав будинок і почав зводити менший — круглий. Дерев не рубаю — не хочу проблем із лісниками. Збираю, що лишають люди.
Узимку не мерзнете?
— Ні. Маю кілька ковдр із пуху, дві овечі шкури, два мішки овечої вовни, сіно. Посеред хати розкладаю вогнище. Щоб не було пожежі, обкладаю глиною. Продукти зберігаю в хаті — у ямах. Тримав вісім кіз та овець, але не зміг узимку прогодувати. Та й не люблю тварин, — відмахується. — От син мій доглядає за кроликами, кішкою, а я — ні. Змайстрував ще вулик, але бджолина сім"я вимерла.
А ванна звідки?
— З верби видовбав. Один чоловік дав сокиру. Взимку в ній купаюся і перу. А влітку йду до річки.
Вода ж узимку холодна.
— А я її нагріваю! Беру шість великих каменюк, кидаю у вогонь, а потім у ванну. Криниця — ось, — показує.
Колодязь накритий навісом з лози. З мотузки звисає алюмінієве відро. Вода внизу каламутна.
— З батьком викопали, — пояснює Олег. — Шість метрів. Вода мутна, бо не викладено камінням.
Що відбувається у світі, не цікавитеся?
— Дивився чемпіонат світу з футболу — дружина принесла маленький телевізор. Уболівав за Україну. А політика ні — навіть голосувати не їздив, бо треба було добиратися аж до Рахова. А Наталка до Києва на Майдан їздила 2004-го, потім розповідала.
Я щасливий! — переконує Олег. — Лиш ранньою весною, коли відлига, депресія находить. Але ненадовго.
2 березня 1971 — народився у Рахові
1992 — отримав диплом біолога
1994 — одружився з Наталею
1996 — народився син Марко
2000 — взяв участь у форумі відлюдників у Румунії
2001 — став відлюдником
2006 — почав будувати круглу дерев"яну хату
5 
1
Коментарі