51-річного Івана Хамулу зустріла в потязі Харків–Трускавець. Дядько у спортивних штанях читає на нижній полиці газету. У кишені блакитної сорочки тренькає старенький мобільний. У купе пахне кіньми.
— Нє, інших одправив на тренування у Львів, — гукає Іван у трубку.
Цікавлюся, чи не спортсмен, бува.
— Нє, — повторює колоритно. — Я кіньми займаюся. Живу в Красному, а в сусідньому селі — Малій Вільшанці — маю єдиний на Львівщині племінний репродуктор. Є англійські, руські, арабські рисаки, а я розводжу українську верхову породу. У роки війни таких коней майже винищили. На них козаки їздили! — піднімає кулака.
Розповідає, що вперше проїхався верхи у п"ять років.
— Батько був ковалем. Сірий татів кінь був, а як звати — не пам"ятаю. Першу кобилку я купив за 300 доларів років сім тому в жінчиної тітки. А далі брав звичайних сільських коней і міняв двох-трьох на одного породистого.
Провідниця вносить склянки з пакетиками "Майского чая". Чоловік чекає, доки вона вийде.
— Племінні українські коні коштують від 1000 доларів і вище, — багатозначно дивиться. — У мене зараз 30 кобил, два жеребці та десяток жеребчиків.
Питаю, звідки він бере на коней гроші.
— Наше споживче товариство має свої магазини в Задвір"ї, Красному, Андріївці, — загинає пальці. — А коні почнуть приносити гроші років через п"ять. Годую їх сіном, вівсом, висівками, морквою. Іноді даю цукор, — шурхотить обгорткою від рафінаду. — Але ще жодного не продав. Навіть на тренерів грошей нема. Доглядати помагають брат Степан і дружина Надя.
Ми з нею не зустрічалися зовсім, — змінює тему, дістаючи з кишені цигарки "Прилуки". — Випадково побачилися на гулянці та й побралися. Коли вінчалися, ще мама жива була. Все село гуло!
Хамули мають нову чотирикімнатну хату й 11 соток городу, але майже нічого не садять. Пані Надія — вчителька географії. Їхній 22-річний син Павло працює у податковій, а 18-річна донька Марія вчиться на юриста.
— Діти доглядають коней, коли мають час. Колись найму тренера, конюха. Платив би їм по 700 гривень, а то й тисячу! І конюшні немає, — зітхає. — Переобладнав стайню у Малій Вільшанці — мамі покійній дали пайку в колгоспі, де працювала на буряках. Там корівник є. Стайню ми відгородили парканом, щоб коні не топтали сусідських городів. Охорони немає. Влітку коні гуляють по території. Слава Богу, не крадуть їх.
— Я ніколи не бачив Іванових коней, — згодом розповів 39-річний голова сільради Красного Ярослав Білий. — У нашому селі якщо три пари коней набереться — то добре. Але Іван не платить орендної плати за свої магазини! — підвищує голос. — І треба від нього якихось там 1000 гривень на рік! А коні, виявляється, має за тисячу доларів. Не дивуюся, що тримає їх у Вільшанці.
— Та він з тими кіньми скоро з торбами по світу піде, — сплескує 52-річна Марія Хамула, дружина Петра — Іванового старшого брата. — Цілий день там до ночі. То похворіють коні, то лоша помре. Хату збудували, а ремонту зробити не можуть. Заробляють мало. Раніше тримали свиней, корову, а тепер часу нема. Іван — найщедріший з чотирьох братів. Ми в них усі дні народження святкуємо. Якщо тільки він не на фермі.
Пан Іван ще розповів, що має трьох улюбленців: руду Вілу, гніду Арабіку й жеребця Байрама.
— Ім"я племінного коня складається з літер імен його батьків — це як прізвище для людини,— пояснює. — От у мене прізвище хороше. У Біблії ціла глава про Хамулу є.
У 46-й главі Буття, де написаний родовід Юди і Якова, справді є згадка про двох синів Фареса — Есрома і Хамула.
1955 — народився у Малій Вільшанці Золочівського району Львівської області
1960 — уперше сів на коня
1975 — закінчив Львівський кооперативний технікум
1975 — служив у армії у Бердичеві
1983 — одружився з Надією Степанівною
1985 — народився син Павло
1988 — з"явилася на світ донька Марія
2000 — відкрив у Малій Вільшанці репродуктор племінних коней української верхової породи
2003 — заснував споживче товариство "Терен"
1 
1
Коментарі