"Лівіше заходьте, ця хвіртка для кота", — гукає з вікна круглолиця чорнявка Надія Кін, 26 років. Її мати, 50-річна Віра Кін, тисне руку й запрошує до хати.
— Тихіше, Шеп, ти свій хліб уже відробив, — звертається до чорного пса. — В мене собака — хлопець, а зветься як дівчина. Шеп — англійське жіноче ім"я.
За столом сидить чорнявий хлопець з волоссям до плечей і ледь помітною борідкою. Читає книжку Івана Багряного. Серед книжок на видному місці — Конституція для дітей.
Володі — 18 літ. 13 років тому його мати відкрила у Дубні на Рівненщині приватну школу. Орендувала кілька кабінетів у дитсадку. Через сім років школу виселили, і ще два роки вона збирала дітей у себе вдома. Згодом закінчилася й ліцензія. Дітей батьки перевели до звичайних шкіл, а Володя залишився вдома.
— Тепер він не має атестата, — каже мати. — Лише кілька тижнів ходив у міську школу.
— Я там не прижився, — розповідає хлопець. — У Дубні усі школи однакові. Мамина — краща.
Пані Віра іде на кухню, повертається з пакетиком "Галки" в руці.
— Він у державній школі сидіти не буде, — пояснює. — Розкажи, Володю, як у хлопців куриво шукали, кишені вивертали. У сльозах додому прийшов.
Жінка гладить сина по голові.
— В нього довге красиве волосся, — промовляє. — У фільмі "Страсті Христові" у Христа теж було таке, і борода.
Пояснює: хотіла, щоб іспити за 9–11 класи склав екстерном.
— Чиновники заявили, мовляв, спочатку хай здасть програму 9 класу, а вже наступного року — за 10–11-й. Буду звертатися до суду. Поламали долю мені, дочці, матері й сину, — плаче. — А самі цвітуть і пахнуть. О-отакі пики.
— Може, все-таки пішов би на той екстернат? — звертаюся до хлопця, коли пані Віра виходить на кухню по курку.
— Я вже 9-й клас знаю давно. Нащо ще два роки марнувати?
Чоловік почав випивати
Віра гукає до столу доньку Надю, але та відмовляється. Мене веде до ванної мити руки. Ллє холодну воду з пластикової пляшки.
— Води у крані немає, — пояснює. — Лопнули батареї у мороз.
Дзвонить мобільний, що лежить на підзарядці в кріслі. Надія пояснює у слухавку, як правильно написати англійське слово.
— Займається з дітьми англійською, — каже мати. — Навчалась у Рівному в Інституті слов"янознавства, доки гроші були. Але не закінчила. А я у 45 років поступила в Острозьку академію, на юриста. Щоб захищати себе в судах. Маю одну виграну справу у Верховному суді.
Володя проситься на велосипеді на город — по огірки. У кімнату заходить сірий кіт Мурчик.
— Добрий день, — удавано серйозно вітається з ним господиня. — Зараз я вам дам їсти. Кота називаємо на "ви" відтоді, як першу мишу зловив.
Приватна школа мені приснилася, — розповідає. — Після того як восени побачила, як підлітки на вулиці поклали сліпому жебракові в кашкет огризок яблука.
Дістає зі "стінки" товсті теки пожовклих паперів.
— Уже потопаю в них. Заарештували шкільне майно, нібито за комунальні борги. Порушили три кримінальні справи. Звинуватили в підробці документів і зловживанні посадовим становищем. Викликали на допит, але я тоді хворіла. То дільничний хотів викликати наряд. Тиждень переховувалася, а потім уночі втекла з Дубна. Мене оголосили у всеукраїнський розшук.
Складає папери назад у акуратний стос.
— У Києві ночувала п"ять днів на вокзалі з бомжами. Потім вийшла на правозахисників. Вони допомогли з конспіративними квартирами: три основних і чотири проміжних. Батьки зібрали гроші. Перебивалася з води на хліб. А чотири доби взагалі нічого не їла. Врятував помічник одного з депутатів, уже не пам"ятаю якого — дав п"ять гривень. Я купила батон і літр молока. А на решту подзвонила в Дубно. У Києві зверталась і до Зварича, і до Суркіса, і до Семенюк, і до комуніста Кухарчука з Рівного. Після їхніх запитів до Генпрокуратури всі мої справи закрили. Тепер суджуся за шкільне майно. Навіть американський прапор під арештом! І Біблія англійською мовою, — сплескує в долоні. — Хай про цей факт знає посол пан Вільям Тейлор.
Питаю, за що живе.
— Даю уроки. Колишніх учнів готую до вступу у вузи.
Несе два конверти.
— Ось, — хвалиться віддрукованим на принтері привітанням із 1 вересня, підписаним Віктором Ющенком. У другому — новорічне привітання. На штемпелі — 2001 рік.
Виходимо на вулицю. Пані Віра вітається першою з бабусями на лавці та зустрічними.
— Не всі таке життя витримують, — зауважує. — Ось і чоловік мій, Олег, почав випивати. Зараз живе у батьків, хоч офіційно ми не розлучені. Приходить до дітей.
Назустріч їде Володя. На велосипедній рамі — мішок з огірками.
— Його друзі танцюють брейк, — мати проводжає його поглядом. — Я християнка, я проти брейку. Але запитала хлопців, чим їм можна допомогти. Кажуть: лінолеум треба, щоб на асфальті не тренуватися. Пішла до міського голови. Той подзвонив на одну фірму, і хлопцям дозволили вибрати там найдорожчий: чотири на чотири метри. А собі нічого не просила.
Почувши прізвище Кін, начальник Дубенського міськвідділу освіти Вадим Нетреба, 42 роки, зітхає у слухавку.
— Віра Кін скандальна натура, — заявляє. — Вона не має ліцензії, не має права навчати дітей. Може, наступного року в Дубні й буде приватна школа, але, мабуть, цим інші люди займуться.
Про сина Віри Максимівни каже, що вона вчила його вдома без ліцензії. Тому, мовляв, директор Дубенської школи N5 його не прийняв, бо хлопець не мав свідоцтва про неповну середню освіту.
— Ми запропонували, щоби склав екзамени у шостій школі — там є екстернат, — каже дубенський чиновник. — Але заяви він не подав.
1956, 23 березня — народилася у Дубні
1976 — вийшла заміж за Олега Кіна; недавно розійшлися
1980 — народилася дочка Надія
1981 — закінчила Рівненський педінститут, учителька російської мови та літератури; почала працювати в школах Дубна
1988 — народився син Володимир
1993 — відкрила приватну школу
2000 — школу виселили з приміщення
2001 — вступила на правничий факультет Острозької академії
2006 — виграла у Верховному суді одну зі справ щодо шкільного майна
2 
1
Коментарі