"Роботу в мерії згадую як страшний сон. Таким бідним я ніколи не був"

 

59-річний Микола Булатецький повертається з Києва. Затримується в дорозі. У столиці обговорював з керівництвом Об'єднаної опозиції тактику нових виборів у 194-му та 197-му округах на Черкащині.

— Дорога дуже погана. Сніг, ожеледиця. Не їду, а повзу. Іди в японський ресторан "Йоші". Замов столик, скажи, що для народного депутата Булатецького. Я буду за 15 хвилин, — каже телефоном.

Пальто й шапку лишає в машині. Замовляє рисовий суп, сардину, для мене тунця і салат.

— Що будеш пити? Не знаєш? Ну тоді 200 грамів японської горілки саке.

Просить увімкнути новини на "5 каналі".

— Хто я для опозиції? Напиши: як хрін у страву — зі мною вона ніколи пісною не буде. Якби жив у нормальній країні — зумів би насолоджуватися життям у інший спосіб. А тут мушу бути політиком. У дитинстві, коли гралися у війну, завжди був командиром або, на крайній випадок, комісаром. У студентських будівельних загонах теж любив командувати. Хлопці досі згадують, як виступав перед бабами й дідами. Казав, що ми не гроші приїхали тут заробляти, а піднімати сільське господарство. Якби мене зачинили в кімнаті — здурів би. Сидіти склавши руки — найважче покарання. Жінка із сином інколи кажуть: "Нам із тобою добре, але тебе забагато". Можу всю ніч працювати. Усі свої промови пишу сам. Довкола всі ледачі.

Дівчина в кімоно приносить на дерев'яних тацях — скручені в трубочку гарячі рушники.

— Протри лице, — велить Микола Іванович. — Побачиш, як відразу легше стане, думки будуть ясніші.

Старанно протирає обличчя.

— Характером я пішов у батьківський рід. Дід Юхим мав інтуїцію й тваринне відчуття небезпеки. Напередодні Голодоморів 1933-го та 1947 років збирався, сідав на віз і виїжджав у Північний Казахстан. Бабу Маньку й дітей брав на воза, корова йшла слідом. Страшні часи пересиджували в Казахстані. Потім поверталися на свій хутір Саївка Гребінківського району Полтавської області. Дід дуже сильний був. Якось у 1930-х пішов по сіно до колгоспної скирти. Набрав повний клунок. А голова колгоспу давно його висліджував. Заховався у скирті. Коли дід закинув сіно, голова вчепився за клунок. Дід поніс і його. Прийшов додому, поставив, хукнув і пукнув. А голова, як чорт із конопель: "Дякую, що підвіз". Дід зрозумів, що пропав. Треба було вчинити щось неординарне, щоб голова його не здав. Дід протягнув голові руку. Той довго згадував оте рукостискання. Розказував, що кров із-під нігтів виступила.

Як прийшли в політику?

— 1994-го уперше балотувався до Верховної Ради. Знайомі хлопці підбили. Кажуть, ми знаємо, що ти виграєш. Тоді був дурацький закон: депутатом стає той, хто набирає більше 50 відсотків голосів. Я переміг, але набрав лише 48 відсотків. Тоді познайомився з теперішнім "регіоналом" Володимиром Олійником. Він балотувався на мера. Уночі під мостом розклеювали листівки: він з друзями, а я зі своєю жінкою. Виходить, один одного піймали. Тоді ж і потоваришували. Він іще порядний був. Коли став мером, послухався жінку. Вона сказала: "Хочеш, щоб люди тобі вірили, — запроси заступником Булатецького". Роботу в мерії згадую як страшний сон. Таким бідним я ніколи не був. Ледве зводив кінці з кінцями. Уся робота була — сидіти на зібраннях, святкувати День прокурора, День бухгалтера, День міліції. Букети завжди за свої гроші купував.

По телевізору розповідають про відставку уряду Азарова. Булатецький радіє. Коли чує, що Азарова можуть призначити знову, втрачає інтерес до новин.

— Якось Олійник на три дні поїхав до Севастополя. Я викликав усіх комунальників. Вони вже тоді крали, як могли. Майстри РЕУ були багатші за мера. Стукнув долонею по столу й сказав, що більше не крастимуть. Олійник із Севастополя дзвонить: "Миколо, не рубай дров, зачекай три дні, доки я повернуся". Перед новими мерськими виборами він злякався — думав, що я його підсиджу. Словом, сплавив.

І ви пішли в бізнес?

— Батько каже: "Це все дурниця, ота твоя мерія. А земельки не хочеш понюхати?". Йшов другий рік після розпаювання землі, батькам перепали 11 гектарів. Я з хлопцями-односельцями поговорив, почав вимагати, щоб землю виділили в натурі. Писали листа Кучмі. Якось пішли з тим листом у Гребінківську райдержадміністрацію. Голова каже: ви, Миколо Івановичу, вийдіть, а ми з хлопцями побалакаємо. Вийшли вони. Кажуть: "А покажи нашого листа". На очах узяли й порвали. Кажуть, тобі добре, бо ти в колгоспі нічого не вкрав. А нам голова РДА говорить: "Ти, Штанько, вкрав півмашини, ти, Калайтан — плуга. Я на вас міліцію нашлю".

Починав дуже важко. Гроші позичав у доларах під 5 відсотків на місяць або 60 відсотків річних. Заставив квартиру. Жінка плакала, казала, що на старості бомжуватимемо. Кажу їй: "Ти захотіла зі мною жити? Ну, то терпи." Найняв тракторця, щоб орав мені поле. Уночі виїхав своїм "Фордом Сієррою", купленим за 600 доларів, подивитися, як оре. Бачу, трактор схилився набік, колесо відпало, тракториста нема. Обернувся, а з радіатора машини парує. Я возив каністру з водою, ще в одній каністрі — бензин. Узяв каністру і почав лити. Вирішив запальничкою присвітити. Вирвався стовп вогню, бо я каністри поплутав. Горю весь. Почав роздягатися. Себе урятував і машину землею загасив. Іду в село голий і плачу. На ранок прийшов, подивився — лише проводка згоріла. Погукав напівп'яного Миколу Соловйова. Він і зараз напівп'яний. Досі плачу гроші йому з вдячності. Микола зробив машину до вечора.

Дзвонить телефон.

— Мамуська, вечеряти не буду. Я в "Йоші". Приїду за півгодини.

Як із дружиною познайомилися?

— Тетяна ішла з пляжу, а я, щоб причепитися, вкрав у неї шляпку. Потім іще раз побачив її в місті. Дивлюсь, а в неї гарні, високі дівочі груди. Дуже довго за нею упадав, вона була вірна своєму першому коханню. Вирішив не здаватися, а закохати її в себе. Я вмію цінувати жіночі вроду, розум, фігуру. І не лише в своїй дружині. Однак ні хвилини не уявляю, що житиму з іншою.

Ваш син теж політик. Удвох легше?

— Максим не політик за природою. Жінка каже: якщо хочу, щоб новину дізнався весь світ, — розповідаю чоловікові. Щоб ніхто не дізнався — кажу Максимові. Він учився на політолога. Як закінчив, я запропонував піти в ресторан. Не пішов. Мовляв, я туди за всі п'ять років не ходив. Ще за місяць поїхали купувати машину. Син дістав 1000 доларів із кишені. Питаю, звідки бабло. Каже, я по ресторанах не ходив, а працював у виборчих штабах. Відтоді помагає мені на виборах.

Офіціантка подає рахунок — 465 грн. Булатецький знаходить у піджаку 300. Згадує, що є гроші в задній кишені штанів. Віддає 500.

Ворогів маєте?

— До Сергія Тулуба (голова Черкаської облдержадміністрації. — "ГПУ") відчуваю крайню неприязнь. Страшна людина. Нищить і нагинає громадянське суспільство. Нагадує мені Кагановича. Заслати на Сибір, звісно, не може, але інакомислія не терпить. В області лише двоє людей йому не підкорилися — я і Даценко (кандидат у депутати від Канівського округу №197. — "ГПУ"). Ще не терплю тих, хто прогинається. Ректор Черкаського університету якось сказав, що вони виховують інтелігенцію — совість нації. Яка совість нації, коли вся інтелігенція на колінах? Не розумію, як чоловікові-політику можна жити без стрижня, якого ніхто не зломить. Учора отримав листа від жінки. Які там добрі слова! За всі втрати в політиці Бог заплатив мені такою монетою.

Дістає теки, починає шукати. Не знаходить.

— От чорт, мабуть, був у тій папці, що я Пишному (Андрій Пишний, депутат від Об'єднаної опозиції. — "ГПУ") віддав.

Вибігає на вулицю, шукає в машині.

— Ось, знайшов.

На годиннику 00.20. Пропонує підвезти додому. Відмовляюся, бо до будинку 5 хв. пішки.

×