Робінзон Присяжнюк

 

Неподалік траси Світловодськ– Кременчук у лісі живе людина, яка втекла від цивілізації. Перш ніж їхати до Світловодська, я зателефонував до міжрайонної прокуратури.

— Із ним у нас проблем немає, — почув на другому кінці. — Не краде, не дебоширить. Копає людям городи, лагодить паркани. Заготовляє сіно та дрова. Шкоди лісові не завдає — рубає лише сушняк. Одного разу навіть пожежу загасив після туристів.

Від Світловодська до залізничного переїзду добираємося на "Жигулях". Залишаємо автомобіль у Кирилівському лісництві й рушаємо ледь примітною стежкою. За чверть години в повітрі потягло димком. Ось і землянка. Господар — середнього зросту. Обличчя відкрите, очі сині, погляд гострий. Перший тисне руку. Долоня тверда. У тілогрійці, шапці, кирзових чоботях: одягнений скромно, полісовому, але чисто.

Собачатина свіжа — спробуй, як пахне!

— Узимку по два-три дні через хуртовину доводиться тут лежати, — розповідає Михайло Іванович. — Справді, як у могилі. Кисень видихується, навіть каганець і сірники гаснуть. Тоді сняться моряки, які задихаються у затонулих підводних човнах.

Спить "робінзон" на дерев"яних нарах. Замість матрасу прилаштував набитий сіном великий мішок із парусини. Праворуч — поличка, а на ній кілька книжок, баночки з цукром і варенням. Під стелею пучечки висушених трав і в"язанки калини. У кутку — каганець, коробка сірників і пачка цигарок.

Зі світом його "бункер" з"єднує квадратний лаз із дерев"яною кришкою. Землянка утеплена целофаном, соломою, землею і глицею. Останнє — для маскування. Господар саме лагодив "дах", який став протікати.

На обійсті Михайла Івановича — порядок, жодного листочка чи недопалка. Хай яка погода, зранку підмітає подвір"я. На деревах розвішані рибальські сіті. Кожна важлива річ — сокира, молоток — має свою ямку.

Раніше Присяжнюк садив город — картоплю, цибулю, часник. Але відмовився — оббирають кабани та туристи. На подвір"ї стоїть піч із каменю та цегли. Нарубані дрова акуратно поскладані. У казанку щось булькає. Невеликий стіл, замість стільців сім колодок. Михайло Іванович запрошує нас "на куксі" — варене м"ясо собаки, міцно приправлене цибулею і перцем. Мої супутники розливають горілку й підсувають до себе алюмінієві ложки.

— Та не бійся, собачка свіжий. Спробуй, як пахне! — метушиться господар. — Собак їли і Амундсен, і Пірі, й Кук, і Сєдов.

Один із нас таки скуштував фірмової страви світловодського "робінзона". Решта обмежилися традиційними салом і ковбасою, що їх принесли з собою.

Потім Михайло Іванович відрив тайник і приніс цупкий пакет, перев"язаний червоною стрічкою. Обтрушую землю, знімаю кілька целофанових пакетів і роздивляюсь документи, від яких повіяло цвіллю.

Тримаю в руках паспорт громадянина СРСР Присяжнюка Михайла Івановича, який народився 8 січня 1942 р. у с. Пролетарське Цебриківського району Одеської області.

Документ виданий Ладижинським ВВС Тростянецького р-ну Вінницької обл. Останнє місце прописки — вул. Приморська, 38-а у Світловодську Кіровоградської області. Виписаний звідти 5 квітня 1998 р.

Військовий квиток виданий військкоматом м. Макіївка Донецької області. Призваний в армію у травні 1961 р. Служив у групі радянських військ на території НДР. Військова спеціальність — ремонтник бронетанкової техніки. Членом ВЛКСМ не був.

Атестат про середню освіту: 1975 р. закінчив повний курс вечірньої СШ N 19 м. Кривий Ріг Дніпропетровської області. При задовільній поведінці виявив відмінні знання з історії СРСР, із загальної історії, суспільствознавства, з англійської мови. Решта — трійки та четвірки.

За часів Кучми якась благодійна організація передплатила йому газету

Опинившись на волі, зняв кімнату в старенької бабусі на околиці Світловодська. Невдовзі хазяйка померла. Дільничний дав Присяжнюкові кілька днів, аби звільнив приміщення. 13 квітня 1994-го він оселився в лісовому курені. А восени Михайла Івановича знову затримали за крадіжку. Щвидко випустили, бо знайшли справжнього злодія. Тим часом його курінь спалили.

— Я став рити землянку. Пішов сніг, треба було поспішати. Натягав гілляк: усю ніч вогнище горить, а я працюю. Мерзлу землю рубав сокирою. Втомився, ліг перепочити й заснув. Від іскри загорілися сіно, куфайка і шапка. Я все зірвав із себе. Стою голий серед лісу, ніби щойно з лазні.

Михайло Іванович не зовсім байдужий до цивілізації. Має радіоприймач. Відвідувачі приносять батарейки. А газет не любить, бо схожі одна на одну.

За Леоніда Кучми якась благодійна організація передплатила йому газету. Він погортав і відмовився — нецікаво, та й далеко на пошту ходити.

— І в монастирі я розчарувався. Удень ченці працюють, а вночі моляться. Не набагато краще, ніж у тюрмі, — сміється він. Але в Бога вірує. Навіть влаштував місце для молитви.

Коли розповідає про повадки лосів і косуль, очі світяться. А от із людьми в Присяжнюка не складалося. Батько помер по війні. Також сидів, Волго-Донський канал рив. Син стверджує, що за непокору. Присяжнюк-молодший також ніколи не любив владу. Навіть писав "політичні" вірші. Сам вигадував до них музику і співав під гітару. Має рідного брата, але стосунків вони не підтримують. Колишня дружина і син  також викреслили Михайла Івановича з життя.

— Сина Сергієм звати. Якщо живий, має вже 31 рік...

Удруге ми зустрілися два роки потому. Випав молодий сніг, і він провів мені екскурсію лісом.

Показав свіжі заячі та вепрячі стежки, схованки їжаків і гадюк. Навіть потаємні місця, де ховаються від мисливців куріпки.

А наприкінці минулого року мені знову довелося побувати у Світловодську. Про Присяжнюка почув дві новини: одні казали, що він помер, другі — що сидить у тюрмі. Тож утретє подався до Кирилівського лісу. Зустрів мене сам Михайло Іванович.

— Тут проходить високовольтна лінія від Кременчуцької ГЕС. Якийсь "металіст" відгвинтив на одній з опор гайку, та зняти не зміг. Я взяв молот, заліз на опору і спробував збити. Дзвін пішов, наче від церкви! Дивлюся вниз, а там двоє міліціонерів стоять. Мені дали три роки умовно. За Сталіна могли б і розстріляти за диверсію.

Наостанок Михайло Іванович розповів, що переоформляє паспорт громадянина СРСР на український. Пенсію збирається отримувати.

×