— Мою родину вважали ґаздами, були досить заможні. Тримали корови, вівці, коні, мали землю. Коли їх почали лякати, що заберуть у колгосп, дід із бабою вирішили переїхати до Косова. 1962-го розібрали по колодах хату і склали її на новому місці. Забрали з собою навіть молоді фруктові дерева. Я народився вже у Косові, — розповідає 30-річний Олег Луканюк. На місці дідової хати у Яворові Косівського району на Івано-Франківщині створив простір "Дідова хатчина" — кілька дерев'яних будинків, господарство, артіль для народних майстрів. Сюди на толоки та культурні події люблять приїжджати жителі міст.
До "Дідової хатчини" на горі піднімаюся від дороги 20 хв. Навколо двоповерхового дерев'яного будинку блукають із півтора десятка овець, у загороді бігають поросята, поруч на прив'язі — кудлатий білий пес. Посеред двору стоять панелі сонячних батарей, бо електрика сюди не дійшла. Далеко в горах біліють чужі обійстя — до найближчих сусідів близько кілометра.
Поріг житла заставлений взуттям. Усередині займаються учасники триденних майстер-класів із традиційної музики. Їх організував столичний освітній проект "Рись".
— Ідея простору виникла два роки тому, — каже ввечері за довгим столом у вітальні Олег. Має бороду та виразні сірі очі. Навколо — гамірно, у каміні тріщать дрова. — Тоді я отримав у спадок стару хату прадіда, що залишилася тут. У ній до 1991-го деякий час жила дідова сестра. Потім сюди їздив на теплий сезон мій прадід. Тут провів свої останні роки. Помер у 89.
На старість він любив усамітнюватися, вів аскетичний спосіб життя. Ніколи не отримував уколів, не пив таблеток. Багато працював. Був одним із найкращих у селі столярів. Оці вікна — це його робота, — Олег показує на чотири вікна вздовж стіни. — Я їх із Косова повернув сюди.
Я завжди мріяв тут зробити щось. Із такою думкою приїхав до Яворова у вересні 2015-го. Ідею створити простір, де можна відпочивати, працювати, набиратися гуцульської культури, підтримала Дарина Фурманюк. Із нею разом працювали над бізнес-проектами.
Спершу поруч зі старою хатою мав бути навіс для ночівлі. З того навісу випадково вийшла двоповерхова хата. Потім через "Фейсбук" запросили людей на толоку. Приїхали вісім осіб. Згодом толоки почастішали, людей збільшувалося.
Коли ми обжилися інструментами, предметами побуту, залишати все без нагляду стало неможливо. Написали оголошення, що "хатчина" шукає ґазду — волонтера, який доглядав би за цим усім. Тепер тут постійно живуть Микола зі Львова та Марія з Києва.
Львів'янин 28-річний Микола Парпан готує на кухні вечерю. Стоїть над великою пательнею, де шкварчать шматки свинини.
— Два роки тому натрапив на оголошення в інтернеті — запрошували сюди на толоку. Зацікавило, бо раніше хотів мати щось таке своє, — розповідає Микола. Він — білявий, у спортивному одязі. — Після толоки став на вихідні сюди приїздити. Аж доки не надумав залишитися. Живу тут від червня.
За фахом Микола — еколог. Працював у приватній лабораторії — оформлював екологічну дозвільну документацію для підприємств.
— Звільнився заради життя, про яке давно фантазував. Батьки? Матері подобається, але боїться то озвучити. Батько щоразу питає, чи я вже навеселився. Він переїхав із села до міста. Став авіадиспетчером. А я навпаки — у село втікаю.
У "Дідовій хатчині" прокидаються о 8:00–9:00. Вигулюють пса, годують овець і свиней.
— Намагалися заготовляти сіно. Але поки що ми занадто міські — на півдня нас вистачило, — Микола помішує в казані кулешу з кукурудзяної крупи та картоплі. — Робимо щось по будівництву. Недавно лакували підлоги в новому будинку. Збираємо гриби, доставляємо матеріали для майстрів, які працюють у нас. Часом сусіди просять допомогти. Якщо все буде добре, пасіку поставимо на весну. Встигаємо втомитися.
Олег Луканюк живе та працює у Львові. Веде бізнесові проекти. До Яворова намагається приїздити що два тижні.
— Пес, троє свиней, 11 овець, — перераховує своє господарство Олег. Мріє завести пару альпак. Коштують майже $4 тис. — 110 тис. грн.
Щомісяця на утримання "Дідової хатчини" витрачає близько 10 тис. грн.
— Більшість суми кладу зі своєї кишені, щоб вівці мали їсти, бензопила — бензин, були дрова, — додає Олег. — Аби хоч трохи покривати витрати на утримання "хатчини", заснували артіль. На нашій території майстри виготовляють ліжники, кераміку, карпатські чаї. Їх можна придбати через "Фейсбук" або безпосередньо тут.
Дідова хата Олега Луканюка згоріла на минуле Різдво. Тоді гості розпалили стару пічку. Через дірявий комин або викид сажі дах зайнявся. В Олега була думка закривати проект.
Сьогодні на місці пожарища стоїть нова дерев'яна хата з призьбою — майже копія дідової.
— Досі не маю чіткої мети, заради чого це все, — продовжує Олег. — Хтось витрачає гроші на подорожі, дорогі машини, дискотеки, казино. Мені кайфово витрачати їх на "хатчину" й відпочивати тут. Друзі кажуть, що я хворий на голову — заліз у якісь корчі, влупив купу грошей.
Тут заряджаюся тим, що гублю в місті. Тамтешня фальшива атмосфера часто зводить на манівці — коли думаєш, що ти не помиляєшся, а насправді це так. У мене змінилися пріоритети. Перестав заощаджувати, думати про далеке майбутнє і пенсію. Мені шкода людей, на яких тисне тягар бізнесу. Пихтять, як заробити гроші, а потім думають, куди їх подіти.
Виховали дві баби-гуцулки
— Я — піндюр, тобто "косівський" — не гуцул та й не містянин, — говорить Олег Луканюк. Його мати родом із Хмельниччини. Батько — з Косова. — Мене виховували дві баби-гуцулки. Гуцульська культура закритіша і багатша, ніж уявляють інші. Гостинність, кептарики і трембіти — шароварщина для туристів.
Люди тут — великі філософи. Писати не уміє, але розуміє життя як ніхто. Вони багато працюють. На рівнині з родючими ґрунтами все набагато легше.
Я не завжди почуваюся тут, як риба у воді. З місцевими інколи важко домовитися про якусь послугу. Гроші вирішують не все. Якщо приходиш щось просити, людина відчуває твою залежність від себе, дозволяє собі крутити носом.
Це і проблема, і краса цих людей: гаманець їм твій ні до чого — людиною треба бути. Потрібно цікавитися сусідами, їхнім здоров'ям, бути уважним. Потім тобі всі допомагатимуть, навіть безкоштовно.
4 
35413
Коментарі