У нас у школі в місті Ватутіно Черкаської області ніколи не обговорювали, справжній Дід Мороз чи ні. Іноді хтось з однокласників згадував, що подарунки кладуть батьки. Але цієї теорії не нав'язували. Після канікул зазвичай питали, що кому приніс.
Дід Мороз завжди дарував те, що просила. Іграшкове піаніно, плеєр, чашку. Коли нічого не замовляла, приносив піжаму. Віру в казку підсилювало те, що я ніколи не знаходила подарунки перед Новим роком. Побачити Діда Мороза не намагалася. Думала, а раптом злякається. Інколи уявляла його сніговим і, здавалося, від світла розтане.
У третьому класі випадково знайшла на татовій поличці з одягом нову дитячу піжаму — бірюзову картату. Спершу думала перевірити: заховати і подивитися, що буде. Але не наважилася. Коли знайшла вранці під ялинкою саме її, заспокоїла себе тим, що Дід Мороз прийшов раніше й залишив її вдома.
Віра моя похитнулася, але жевріла. Остаточно все стало ясно в шостому класі, коли під ялинкою знайшла гроші. Здається, гривень 50. Мама тоді сказала: "Купиш, що захочеш. Що тобі казки розказувати, ти ж уже доросла". У школі соромно було зізнатися, що саме знайшла під ялинкою. Відтоді пояснюю всім, що те розчарування — це перша психологічна травма.
3 
1
Коментарі