— Усі роз'їжджаються по світах, а я не хочу, — говорить лучанин 54-річний Олег Гаврилюк. — Це моя країна. Тут ростуть внуки й поховані батьки. Син хотів емігрувати до Польщі. Переконав лишатися. В Україні вистачає роботи. Хто хоче, заробить.
Позаторік звільнився з заводу, де 28 років працював інженером.
— Мав 4800 гривень зарплати. Доки платили, не рипався, — каже Олег Юрійович. — Після 50 важко виходити із зони комфорту. П'ять днів на тиждень працював з 8:00 до 17:00. Вихідні проводив на дачі та пасіці. Торгував саджанцями й медом. Завжди мав копійку. А коли зарплату почали затримувати, відчув, що не витягую. Жили на 4 тисячі, що приносила дружина. Перестали купувати м'ясо. Три місяці потерпів і вирішив: пора шукати іншу роботу.
Можна було йти охоронцем на автостоянку за 6 тисяч гривень. Кликали водієм маршрутки — на 8. Але ця робота не для мене. Хотів творити. Під час обідньої перерви почав дивитися на Ютубі уроки програмування. Колеги з мене кепкували. А я знав, що хочу чогось досягти. Трохи повчився самотужки і записався на курси програмістів.
Балкон переробив на кабінет. На столі стоїть два монітори. Щодня проводить тут 8–10 год.
— Спочатку боявся шукати роботу, — розповідає Олег Гаврилюк. — Хоч обмежень по віку в більшості вакансій не було. Надіслав резюме на фірму, що розробляє радіоняню для котів (пристрій з камерою, що дозволяє власникам стежити за улюбленцями за межами дому. — ГПУ). Покликали на співбесіду, але віддали перевагу сильнішому кандидатові. Зрозумів — цінують за знання. Виконав ще кілька тестових завдань. Запросили до Львова на фірму, що розробляє навігацію для авто. Запропонували житло у Львові. Два місяці там стажувався і набивав руку. Потім почав працювати з дому. Проводжаю дружину й дітей на роботу, везу внучку у садок і сідаю за комп'ютер.
Коли отримав зарплату, відчув, що рухаюся у правильному напрямку. Перші три місяці платили по тисячі доларів. Потім підняли. Боявся знімати гроші з карточки, бо це у п'ять разів більше, ніж мав на заводі.
— Моє життя змінила трагедія, — розповідає вінничанка 52-річна Інна Бортник.
— Позаторік втратила чоловіка. Їхали на море. Лоб у лоб зіткнулися з авто, водій якого заснув за кермом. Я чудом залишилася живою. Але поховала Женю. Після того не могла жити, як раніше.
24 роки працювала швачкою.
— Звільнилася. Подруга кликала у Польщу. Обіцяли у вісім разів вищу зарплату, ніж тут. Але не захотіла.
У сина народилася двійня. Свою квартиру лишила для них із невісткою. Коли шукала, де зняти кімнату, познайомилася з рієлтором Вірою. Жінці 68, а виглядає на 50. Постійно в русі, їздить від об'єкта до об'єкта. Захотілося і собі такого життя.
Пішла на курси для рієлторів і відкрила новий світ. Через місяць здала в оренду перше житло. А через два — знайшла клієнта на будинок, що не могли продати чотири роки. Освоїла комп'ютер. Завела електронну пошту, зареєструвалася у соцмережах, навчилася виставляти оголошення. За півроку запросили у столичне агентство нерухомості. Переїхала до Києва. За місяць продала шість квартир і очолила відділ продажу елітної нерухомості.
2 
1
Коментарі