58-річна Людмила Глімбієвська, перша дружина співака і ректора столичного Інституту культури 62-річного Михайла Поплавського, живе з дочкою Тетяною у селі Великі Трояни Улянівського району на Кіровоградщині. Має 20 свиней, п'ятеро бичків і дві корови.
Біля повороту на село з Одеської траси стоїть ресторан Михайла Поплавського "Кропива", за кількасот метрів — рекламний щит із написом "Вы уху ели?".
Людмила йде селом у чорній в червоних квітах сукні, волосся зібране в "дульку". Веде до сільського магазину. Замовляє три порції пельменів, нарізку ковбаси із сиром, апельсини, цукерки, печиво і вино.
Йдемо у банкетний зал, де проводять весілля та поминки.
— Я до хати не приглашаю, бо хазяйство велике. Поприбирати не встигаю.
Людмила сідає і складає засмаглі руки, як школярка за партою.
— Ми з одного села з Мішою, із Мечиславки, — згадує про першого чоловіка. — Знала, що є такий Мішка Поплавський, у клубі на танцях грає. Познайомилися ми, коли я з училища приїхала на роботу в сільську лікарню. Я йшла на роботу, а він біг у клуб, бо завклубом був. Тоді він із Раїсою Бабич стрічався, яка зі мною робила. До неї часто навідувався.
Людмила голосно сміється. Розливає вино у склянки.
— Міша напористий був. Почув, що я добре читаю прозу під музику — у людей аж дрож по тілу. Став мене із собою на концерти брати. Я впиралася, казала, що батько не пускає. А Міша проще робив. Підмовить хлопців, вони мене схоплять, скрутять, вкладуть на мотоцикл і везуть у друге село на концерт. Він став частіше в лікарню забігати, але вже не до Раї, а до мене. Якось верталися з Улянівки. Дорогою він у посадці зупиняється. Ну, посиділи ми, він мені голову на коліна поклав, і, як хлопець, свого добивається. А я кажу, ні, як нам судьба, то ще встигнемо. Він сказав готуватися до свадьби. Я думала, що сміється. Та наступного дня його батьки прийшли до моїх домовлятися. Тато мені за те зробив вдома розгон, бо я вісім років стрічалася із хлопцем, тато з його батьками вже сваталися і ріднялися, а я тут сюрприз преподнесла.
Сир і ковбасу Людмила бере виделкою. Хоче швидше прожувати, аби продовжити розповідь.
— Свадьба була велика, Міша організував концерт. На 600 душ шалаші зробили. Тільки життя після весілля не було. Парень видний був, на концертах виступав, на весіллях грав. Не то шоб гуляти любив, але була в нього одна манічка. Усі дівки мали його бути. Любив він так погратися: клюне чи не клюне. На тій почві ми й розсталися. Я вийшла заміж за тракториста Володю. Потім за бухгалтера Леоніда. Від нього дочку маю. Але з жодним життя не склалося, бо Мішу любила.
До залу заходить 25-річна Тетяна, дочка Людмили. Вона у шортах і рожевій футболці.
— Мій тато пішов від мами, коли вона ще вагітна ходила, — говорить Тетяна. — Я його практично й не знала. Раз тільки якийсь чоловік прийшов до нас із великими сумками. До мене в кімнату зайшов, побачив портрети Михайла Михайловича і образився. Розвернувся й поїхав у Росію. Не знаю, чи й живий. А Поплавський поміг в університет вступити. Зараз на третьому курсі аспірантури вчуся на юриста-криміналіста. Михайло Михайлович для мене після мами - найрідніша людина.
Людмила пригладжує темне волосся, що почало сивіти.
— Торік захворіла сильно. Якось встаю зранку, а в мене ноги й руки позапухали. Чи то артрит, чи радикуліт, я толком і не поняла. Але точно знаю, що хворобу мені одна бабка передала. Я її доглядала. А вона трохи відьмою була. Дуже мучилася, ходити не могла через запухші ноги. І раптом зранку бачу, що в мене така ж біда. А до неї приходжу — вона добре почувається, ніяких отьоків. Ледь позбулася тої біди, але коси посивіли з тих пір.
1 
1
Коментарі
4