— Півроку працюю над матеріалами про сина. Збираю інформацію, спілкуюся з бойовими побратимами. Хочу видати про нього книжку, — каже 71-річна Марія Боняківська з Полтави.
Її син 44-річний Валерій у жовтні 2014-го загинув у АТО під час зачистки села Нетайлове на Донеччині.
З Марією Карпівною зустрічаємося в її однокімнатній квартирі у мікрорайоні Браїлки. Вона у синій сукні з білим комірцем. Під вікном на столі лежать дві фотографії сина. З них усміхається чоловік у бандані. Поруч стоїть свічка.
— У травні 2014-го я пішла в банк, щоб відкрити картку. Дзвонить мені Валера: "Мамо, треба поговорити". Зустрілися на зупинці. Каже: "Я іду в АТО. Не можу сидіти й дивитися, як убивають дітей". Я була проти. Але сказала: "Ти дорослий, маєш право розпоряджатися своїм життям". Попросив купити квиток до Кіровограда. Звідти їхав у Дніпропетровськ. Воював у батальйоні "Дніпро-1", був командиром розвідувальної групи. Його називали "Кабулом" (Кабул — столиця Афганістану. — ГПУ). В молодості він воював у Афганістані.
— Коли Валера пішов, я стала волонтером, — розповідає Марія Карпівна. — Напечу пиріжків, куплю солодощів і прошу передати автобусом. Пересилала й поштою. Сама не їздила, син заборонив. Для бійців купувала форму, балаклави, тактичні рукавиці, рюкзаки. Гроші збирала по знайомих, хто 30 гривень дасть, хто 50. Один підприємець перерахував 300. Була за це безмежно вдячна. Свою пенсію також віддавала, інколи на хліб не лишалося. Кілька місяців був на передовій без каски і бронежилета. Тоді бракувало навіть патронів. Син часто дзвонив і просив: "Мамо, передай гроші, а ще краще купи патронів і автомат". Останній придбав у сепаратиста за тисячу гривень. А коли я випросила у волонтерів "Полтавського батальйону небайдужих" прилад нічного бачення, у Валери очі світилися так, наче виграв мільйон доларів.
Якийсь час базувалися у селищі Велика Новосілка на Донеччині, на дачі якогось кума Януковича. Там був приватний зоопарк — гуси, качки. Бійці різали їх на їжу.
— Був також страус. Валері сподобався. Сказав: "А цій ходячій подушці дарую життя". Доглядав за ним. Назвав Фєдя. Сторож мав шапку з помпоном. Птаху подобалася. Підкрадеться ззаду, схопить дзьобом і тікати. Відбіжить подалі, стає і дивиться, чи за ним женуться. Дражнився. Фєдю приваблювало все, що блищало. Помиють хлопці машину, він іде і обов'язково дзьобне. Зробить вм'ятину.
Після смерті Валерія Марія Карпівна привезла страуса в Полтаву.
— Дала слово сину, що за птахом догляну. Домовилася з еко-натуралістичним центром, що візьмуть на утримання. Попросила одного волонтера заїхати у Велику Новосілку. Везли страуса через блокпости. Всюди пропускали. Лише на останньому військовий вирішив зазирнути в бус. Ледь не впав від несподіванки. Їхали на 2,5 години довше, ніж зазвичай. Страус постійно ходив, від цього машину хитало. У натуралістичному центрі Фєді підселили кількох страусих. Взимку самка знесла яйця. Місяць тому вилупилося троє страусят. Приношу яблука. Це для страуса найбільші ласощі. Ще любить моркву і ягоди калини. Дала птаху нову кличку — Кабул. На честь сина.
Валерій Боняківський потрапив під мінометний обстріл.
— Стік кров'ю, не довезли до госпіталю. Відчула це. В мене з Валерою був тісний духовний зв'язок, — каже Марія Карпівна. Витирає сльози. — Того дня з АТО мені прислали чужий прострелений бронежилет, щоб передала в музей. Глянула на нього, серце немов голкою пронизало: "Немає сина". Почала дзвонити, не відповідав. Зателефонувала побратимам. Один підняв слухавку, почула плач: "Должен вам сообщить…" Я в крик. А в цей час до хати заходять лікарі. Це товариші сина з АТО подзвонили і викликали "швидку". Відспівували в Успенському соборі. Незважаючи на будній день, храм був забитий. Тільки з АТО приїхали п'ять машин і автобус бійців. Розповідали, що Валеру не брали кулі, пролітали повз. За його голову сепаратисти обіцяли 40 тисяч доларів.
У Валерія Боняківського залишилися дружина 40-річна Галина, доньки Катерина, 25 років, Марія, 23 роки, 15-річна Марта і внук 4-річний Максим.
Носовими хустинками мив підлогу в казармі
— Валерій із дитинства хотів бути льотчиком, — розповідає Марія Боняківська. — Одного разу з товаришами полізли на військовий аеродром. Було їм років 12. Минули два КПП. Підходили до літака, хотіли залізти. Їх зловили. Заставили носовими хустинками мити підлогу в казармі. Думала, відіб'є охоту. Аж виявилося, зовсім ні. Після 10-го класу вступив у військове училище в Луганську. Став льотчиком-винищувачем. З 1989 по 1990 роки воював у Афганістані. Коли повернувся в Полтаву, довго не міг знайти роботи. Працював на шабашках, монтажником-електриком. Потім взявся малювати картини. Продавав їх.
Коментарі
1