Учора від туберкульозу помер 84-річний письменник Павло Загребельний. Кілька років він не піднімався з ліжка і майже не говорив.
— Павло помирав у страшних муках. Останні три роки спілкувався з рідними лише записками. Бо якщо казав хоч слово, у нього починався страшний кашель, який важко було спинити. То лікарі в усьому винні! — підвищує голос найкращий приятель Загребельного, 85-річний письменник Олександр Сизоненко. — Поставили спочатку не той діагноз і лікували невідомо від чого. Запустили туберкульоз.
Розповідає, що дружина Загребельного 78-річна Елла Щербань нікому не дозволяла говорити з чоловіком.
— Дзвонить мені місяць тому, каже: "Саш, він поклав голову на бильце дивану і наче мертвий лежить. Не поворухнеться. Страшно на нього такого дивитися". От цілий ранок змушую себе піти до Елли. Не можу. Як уявлю, у якому там зараз стані вона, що сам Павло мертвий лежить, то... — замовкає. — Мабуть, вже аж на похороні з"явлюся.
Олександр Сизоненко познайомився із Павлом Загребельним у листопаді 1950-го на будівництві Каховської ТЕС.
— Павло подався туди набрати вражень для майбутніх творів. Ходив будівельними майданчиками у довгому чорному плащі, який йому від батька дістався. За весь час ані слова не зронив. Мав дуже важкий характер, суворим був, завжди правду у вічі казав. Ми з ним постійно сварилися. Не пробачали один одному жодних слабкостей. А мирилися за чаркою віскі. Це був наш улюблений напій.
68-річний письменник Володимир Голобородько почув про смерть Загребельного по радіо. Про це на відкритті засідання Верховної Ради повідомив спікер Володимир Литвин.
— Не бачив Павла давно. Відтоді, як він припинив з"являтися у Спілці письменників. Він очолював її у 1980-х. Керівником був суворим, міг легко вигнати когось просто із засідання. 1986-го Борис Олійник зробив усе, аби Загребельного звідти вижити, звинуватив Павла у націоналізмі. На місце Загребельного обрали Юрія Мушкетика. Після цього Павло фактично перебрався до себе на дачу. Став усе менше з"являтися на людях. Вважаю його після Михайла Старицького найкращим романістом минулого століття, — говорить Голобородько.
Павло Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошиному Кобеляцького району на Полтавщинi. Коли йому було 6 років, померла мати. У 16 пішов добровольцем до армії, брав участь в обороні Києва від фашистів, дістав поранення у груди. Після госпіталю повернувся на передову, знову був поранений у груди, потрапив у полон. До лютого 1945-го перебував у фашистських концтаборах. Тікав, але його спіймали й вибили ліве око.
Останні три роки спілкувався з рідними лише записками
Першою помітною письменницькою роботою Загребельного була "Дума про невмирущого" — повість про молодого радянського солдата, який загинув у німецькому концтаборі. Першу збірку оповідань "Учитель" видав у 32 роки, а перший роман "Європа 45" — у 35. Найвідомішими його творами стали романи "Роксолана", "Євпраксія", "Диво".
Павла Архиповича двічі удостоїли Шевченківської премії — за романи "Первоміст" і "Смерть у Києві". Його останній роман "Думки нарозхрист" вийшов друком 1998-го.
За останні кілька років харківське видавництво "Фоліо" перевидало 15 із понад 40 романів письменника. Його твори перекладено 23 мовами.
— Загребельний написав найбільше з-поміж усіх письменників двадцятого століття, — стверджує голова Спілки письменників Володимир Яворівський, 66 років. — Інший його рекорд — височенна амплітуда художніх характерів. Павло Архипович писав про українців від дев"ятого століття до двадцятого, до епохи Кучми. Він був ходячою енциклопедією. Знав історію, світову літературу, добре орієнтувався у різних галузях науки. Запитувати у нього можна було про будь-що. Хотів до Загребельного на Новий рік зайти, — додає, — але його дружина не пустила. Сказала, Павло зле почувається.
Про Україну
Україна. Сама назва свідчить про перебування на грані, на розломі двох світів, на краю... Гармонії не вистачає світові — це з особливою гостротою відчувають українці. У крові, в пожежах, у стогонах і плачах все ж народили сотні тисяч пісень, може, наймелодійніших у світі.
***
Україну відкинуто на цілі десятиліття, а може, й на століття назад, відкинуто в дикість. Відібравши культуру в народу, завдали невиліковної травми його душі, і перший наслідок — згасання найдревнішого інстинкту: продовження роду. Вмирає народ, а з ним вмирає його мова і його слід на землі. І не порятує ніякий найвищий розвиток економіки, техніки, споживацьких витребеньків. У розгубленого уряду незалежної України немає коштів. Але в урядів Франції, Німеччини, Голландії коштів вдосталь, а народи їхні все ж вимирають, і їхні мови стануть мертвими вже до кінця нашого століття, як вмерла мова всемогутнього Риму, який потрясав колись всім відомим світом.
Про історію
Відбирають у нас навіть цей гіркий спадок. Спершу піддаються сумніву, нехтуються, а то й просто відкидаються традиційні цінності культури, а тоді вже проголошується й кінець світу, історії взагалі. Мовляв, зникають споконвічне змагання за визнання, готовність ризикувати життям заради ідеалів, всі високі поривання, які вимагають відваги, уяви й ідеалізму. Натомість настає ера економічного розрахунку, безкінечних технічних проблем, клопоти з екологією, вдоволення найвитонченіших споживацьких запитів. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, лишається тільки технологія споживацтва і безнадійна перспектива багатовікової нудьги та жахливого духовного занепаду.
Про премії
У нас завжди з усім спізнюються. Хіба ж це премія в шістдесят років? Премії треба давати молодим — щоб заохочувати. Щоб вони росли, розвивалися в атмосфері найбільшого сприяння.
3 
1
Коментарі