Із 33-річним священиком Феофаном, в миру Сергієм Кобцем, ми зустрілися в Києві біля Михайлівського собору. Він чекав під брамою — високий, білявий, з акуратною борідкою, зовсім не схожий на священика. У чорному костюмі, куртці, з сумкою на плечі.
Батюшка пропонує зайти до семінарії. Довгими гомінкими коридорами прямуємо до їдальні. Молодий послушник приносить чай та сушки. Питаю в отця, як до нього правильно звертатися.
— Отче Феофане. Сергієм мене називають лише мама та бабця. Іншим роблю зауваження.
Служить він у селі Засупоївка, що під Васильковом. Парафія невелика, під церкву переобладнали колишній магазин. Отець радіє кожному новому прихожанину. У селі є свій діалект — місцеві селяни літеру "л" вимовляють м"яко, така тут говірка. Тому й виходить: "Коли була мольода, то буля я льовка". А про священика кажуть: "Льовкий у нас батюшка".
Про кого в селі пліткують? Про вчителя, голову сільради і священика
— Про кого в селі пліткують? Про вчителя, голову сільради і священика, — розповідає отець Феофан. — Коли приїжджаю до села, одразу питаю, яка нова плітка про батюшку. Якщо немає — нічого не зробив. Пильнують, хто зайшов до мене, хто вийшов. На свята дивляться, скільки батюшка випив. Самі ж припрошують! Сто грам вип"єш, а на другий день кажуть, що батюшка напився. Це ж село, — сміється.
Але батюшка любить Засупоївку. Розповідає, що колись у селі була дача Хрущова. Тоді лише одній бабці дозволялося гнати самогон для першого секретаря компартії України.
— Проблем із харчами у нас нема, а от з грошима... — розводить руками. — Зарплати не маю. Перебиваюся: то квартиру освячу, то машину. Раніше готував сам, а тепер розлінився, бо посуд треба мити, — усміхнувся. — По селу йдеш — селяни запрошують у гості: в одного поснідаєш, в іншого пообідаєш. Приносять молоко, сало. Коли приїхав зі скиту, важив 85 кілограмів, а тепер 95 — від"ївся, — показує на черевце.
Розповідає, що віруючою в його родині була лише бабця. Замість казок розповідала історії зі Старого Заповіту.
Малий хотів спортом займатися, а мама наполягла на музиці.
— Бабця подарувала мені акордеон, який коштував недешево — 350 карбованців, — став пригадувати. — Мама на спині зв"язувала шлейки акордеона, щоб я не втік. Коли фальшивив — давала штурхана.
Вирішив, що буде військовим. Вступив до Васильківського авіаційно-технічного училища.
— Я ж був вихований на програмі "Служу Радянському Союзу". Думав, що військовий — це почесно. Та після присяги зрозумів, що потрапив у дурдом, — не втримався батюшка від крутого слівця. — Думав, буду вивчати техніку. Натомість — прибирав територію і "фарбував" траву. За тиждень мені розхотілося там вчитися, та заради мами й бабці терпів цілий рік.
Одного недільного ранку він прокинувся, накинув шинельку, перестрибнув через паркан і пішов до церкви на службу. То був перший курсант, який завітав до місцевої церкви. Каже, що опісля "летів", як на крилах, але на перекличку все ж спізнився. А за кілька днів написав рапорт про звільнення. Відслужив ще півроку, а тоді вступив до школи охоронців.
— То були місячні курси, де вчили на професійного сторожа, — розповідає далі. — Вчили битися, стріляти. Вирішив я піти на курси барменів. На практику потрапив в ресторан-казино "Олімп", до Семена Юфи — головного бандита Республіканського стадіону, — уточнює.
Мама зв"язувала мені на спині шлейки акордеона, щоб не втік
— Я обслуговував бандитів, це була хороша школа. Офіціант має бути психологом: якщо правильно себе поставиш — втримаєшся. З Юфою за руку вітався, Авдишеву чай літрами носив. А на вихідні їздив у рідну Калинівку. Там прислужував у церкві як паламар і співав у хорі.
Через п"ять років Сергій Кобець вирішив вступити до Київської духовної семінарії. Але згодом забрав документи.
— Мирські спокуси, буває, сильніші за тебе, — пояснює.
Але наступного року таки став семінаристом. Було йому тоді 29 років. На другому курсі порадили: або одружуйся та висвячуйся, або приймай постриг.
— Ходив двічі свататися, але дівчини не заставав удома. Шампанське та цукерки залишав сусідам. Отже, не судилося, і про це не жалію, — знов усміхається.
— Мамі спочатку не сказав, що йду в монахи, бо була б у шоці.
Нарекли його Феофаном, на честь святого. Довго не міг звикнути до нового імені. Рік провів у скиту під Севастополем.
— Із благ цивілізації було лише світло, — пригадує. — Готували на вогнищі. Ледь виживали, картоплю вважали за щастя. А треба було за щось і одяг купувати. Не з карнавкою ж ходити по базару.
Коли повернувся до Києва, йому запропонували їхати в Ірак — офіцером з питань релігії. Погодився. Місто Ель-Кут, провінція Васіт, база "Дельта" — колишній саддамівський аеродром. Каже, що природа там схожа на степ із глинистим ґрунтом. Коли йде дощ, глина липне до чобіт так, що ногу не піднімеш.
— Умови нормальні, а от їжа, як у "МакДональдзі" — смачно, доки гаряче, — продовжує священик. — На другий тиждень починаєш пухнути. То ми варили борщ, кашу. Овочі купляли на базарі. На Святвечір готували кутю, от тільки мак там у великому дефіциті.
Феофане, — казали офіцери, — ти будеш знати більше, ніж контррозвідка
Важко було: хтось у казармі відпочиває, хтось музику слухає, хтось порнографію дивиться. Перед кожним виїздом на операцію окроплювали техніку — благословляли. В армії НАТО священик має великий авторитет! У поляків, американців капелан — офіційна посада. "Феофане, — казали офіцери, — ти будеш знати більше, ніж контррозвідка".
Довелося отцю Феофанові й на вертольоті політати. Перед відльотом кожному видали пакетик з гумками. Із малюнків на пакетику зрозумів, що то для вух — від гуркоту.
Отець розповів, що в боях загинули тільки двоє військових — потрапили у засідку. Решта втрат — через необережність. Один п"яним сів за кермо — сам загинув й інших покалічив. Інші фотографуватися полізли на боєприпаси, а ті детонували.
— Яка була армія за радянських часів, така й залишилася! — махає рукою отець. — Одного рядового довели до самогубства. Звинуватили в крадіжці фотоапарата. Хлопець його повернув, але все одно його зацькували, ніхто не втрутився. Якби був віруючою людиною, мав би страх перед самогубством, а так... — зітхає.
Каже, що було ще одне самогубство — застрелився перекладач. Та отець Феофан припускає, що його застрелили:
— Багато знав, бо відмивалося в Іраку багато грошей. Я дивуюся: отримувати нормальну зарплатню і ще обкрадати той бідний народ.
Пригадує, що прихожанином у нього був американець Майкл. Отець уперше пожалкував, що не знає англійської.
— Казала мені мама — вчи, — сміється. — Араби вирішили, що швидше вивчать російську, ніж дочекаються, коли ми вивчимо англійську... А найважчим був останній місяць. Люди набридають одне одному. Додому дзвонили раз на місяць, а от поляки проводили телемости — могли побачити свої сім"ї. Зате тележурналісти зняли про мене сюжет. Мамі почали дзвонити сусіди: там вашого сина по телевізору показують! Був піп, а став піп-звьоздочка, — жартує батюшка.
— Зараз запрошують у монастир, — розповів на прощання. — Поки що відмовляюся. Треба на церкві дах перекрити та купол із хрестом поставити. Ще встигну туди...
1972 — народився у селі Калинівка на Київщині
1987 — став учнем Васильківського сільгоспучилища
1990 — вступив до Васильківського військового авіаційного училища
2000 — почав навчатися у Київській духовній семінарії
2001 — прийняв постриг
2002 — отримав благословення на службу в приході села Засупоївка
2004 — офіцер з питань релігії в Іраку
3 
1
Коментарі
1