— Лежала в нас жінка з раком груді. Рана відкрилася, з артерії кров бризкала, то ми доктора визвали. Він глянув, питає: "А шо ви тут таких держите?". Попросили забрати її в больницю, але він відмовився. А ми терпимо. У нас на городі п'ять комплектів одягу тої жінки закопані — їх стірати не можна. Відколи наша богодельня працює, уже чоловік 60 поховали, — монахиня 60-річна Надія зустрічає на порозі двоповерхового будинку на вул. Радивилівській у Почаєві на Тернопільщині. Неподалік Почаївської лаври діє притулок "Дім милосердя".
10 монахів і послушників опікуються в ньому 30 хворими та літніми. Сестра Надія — старша, одна із засновників притулку.
У ньому довгий коридор з'єднує кухню та п'ять вузьких кімнат-келій. У кухні на плиті 10-літровий баняк з нарізаною картоплею. Послушниця шаткує капусту.
У келії на ліжках лежать колишні прислужниці лаври Марфа Іщакова, якій за 80 років, та 79-річна Ніна Федорова.
— Ну, как жизнь, Марфочка, розкажеш нам про своих деток? — сестра нахиляється та кричить жінці на вухо.
— Какие воши? Говорите громче, не понимаю вас. А! Дети! Дочечка моя в 3 годика умерла. Собака укусила ее за правый висок, и пошло воспаление мозга. А сынок старшенький, Гена, умер 8 февраля в восемь вечера, в воскресенье. Вышел в коридор и упал — небесная сила забрала.
Марфа Іщакова із заплющеними незрячими очима нерухомо лежить на подушці.
— Ця жінка родом із Росії, документів не має. Кількадесят років прислужувала в Почаївській лаврі. Коли осліпла, майже оглухла і не змогла рухатися — забрали її сюди. Тепер часто молиться довгими молитвами. Якось чула від неї: "Каюсь, шо сапоги с немца мертвого сняла. А в чем же было ходить?".
На подвір'ї стоїть маленька церква. Троє послушників у рясах вивантажують з машини газоблоки.
— Наш великий корпус у листопаді згорів. Був банний день — якраз від баньки вогонь і пішов. 10 годин горів. Із Божою поміччю відбудовуєм, — пояснює черниця.
До церкви заходить 45-річний Валерій Лопухов. Він неголений, у високих чоботах. Сідає на лавку.
— Капітан сухогруза був, потім війну в Абхазії пройшов, велика людина, — представляє його монахиня.
— В 2002-м мать в Ялте умерла, а сестра боялась, что я на квартиру рассчитываю. Выбросила куда-то мои документы. Я продал за 120 гривен свой видик и поехал в Луцк. Там у меня знакомые были. Год работал на пароходике, потом его продали. Жил по подвалам, а последний год в сарае, когда на дворе минус 19 было. На ночь каждый раз брал с собой бутылку водки. Полбутылки выпивал перед сном, остальное в четыре утра, — розказує.
У Почаїв Валерій приїхав сім років тому. У притулку працює кочегаром.
— Каждый час дрова в котел подкидываю. Между работой кимарю. Будильник наставляю, чтобы не проспать.
Веде в підвал обгорілого корпусу до котла.
— Вот здесь мой угол, — показує матрац за квітчастою занавіскою. На зім'ятій ковдрі лежить книжка Юлії Вознесенської "Паломництво Ланцелота". На підставці біля матраца кілька невеликих ікон. — Ви напишіть, щоб нам службу дали, щоб той Сергій (Владика Сергій — митрополит Тернопільський і Кременецький. — "ГПУ") шось подумав, — переходить на українську. — До лаври добрий кілометр іти. Я то ше могу, а от бабушки лежачі часом хочуть зі священиком поговорити, посповідатися, причаститися, на службі побути. А настоятель нашої церкви не має часу, треба би ще одного священика.
У притулку в одній із кімнат мешкають 73-річний Олександр Федоров — колишній тернопільський безпритульний, і 72-річний Федір Осипчук, якого привезли з тюрми.
Олександр Федоров лежить на спині з рушником на обличчі.
— Смороди не хочу нюхать, — починає вигукувати. — Тут усі ходять, курять, матеряться, сквернословять. От цей пеніс показував, стріптіз тут дєлают, — показує убік сусіда. У того гангрена на двох ногах, не рухається.
— Боже спасі, шо ти таке говориш, перехрестися, — заспокоює сестра сліпого. Виходимо з кімнати. — Добре, що хоть не дуже матерився словами поганими. Він жив 10 років у дерев'яній будці на полі — пес, кіт від нього пішли через холод. А він далі терпів. Осліп, то по шнурку ходив до якогось там крана по воду. Родом із Владивостока. Дізнався, що його батько десь у Польщі похований — ішов туди пішки, але в Тернополі спинився. Якась добра жінка йому консерви іноді приносила.
Тут теж є добрий чоловік, який раз на тиждень у притулок трохи хліба привозить. Ше шукаєм, хто із молоком поміг би. Наші бабушки його люблять.
3 
1
Коментарі