Вінничанка 85-річна Ольга Твердохлєбова приїхала в село Правилівка Оратівського району Вінниччини. Там зустрічалися жінки, нагороджені Орденом княгині Ольги. Таких в області 51.
На піджаку Ольги Іванівни — нагороди. Вона працювала розвідницею на фронті під час Другої світової війни. Її біографія є у книжках "Жінки України" та "Вони захищали Батьківщину". Орден княгині Ольги отримала 2009-го.
— Це мій четвертий орден, але перший український, — розповідає. — Його мали дати раніше, але до мене дійшли чутки, що коли десь там на верху побачили скільки в мене нагород, то сказали: ще почекає. Скільки всього маю нагород — не рахувала.
Показує медаль почесного ветерана Росії. На великій стрічці висить нагорода із зображенням Георгія Побідоносця. Торік у Москві її вручив російський президент Дмитро Медведєв.
— Цілує мені Медведєв руку, а я йому кажу: "Дмитре Анатолійовичу, я місяць не буду руки мити". А він: "Мені так подобається ваша мова. Знаєте, у мене є коріння в Херсоні". А я йому: "Шо ви таке говорите, Херсон — це не Україна". Він так засміявся.
Із правого боку висить медаль "За відвагу".
— Отримала її посмертно 1943-го, це моя перша нагорода. Нас, розвідниць, тоді закинули в польське місто Ченстохова. Після операції із виявлення німецького заводу з виготовлення зброї з дівчатами переходили лінію фронту. Ми вже вийшли на нейтральну зону, як почався обстріл — німці з одної сторони, наші — з другої. Пам'ятаю, розірвався снаряд і мене відкинуло хвилею вбік. Опритомнівши, поповзла у воронку: бомба не потрапляє в одне і те ж місце двічі. Наші німців відігнали. Коли закінчився бій, санітари підбирали ранених та убитих, знайшли мене. Мої дівчата загинули, а я попала в медсанбат. Коли звідти прийшла у свою частину, дізналася, що мене посмертно нагородили медаллю за відвагу. Думали, я теж загинула.
Медаль "За взяття Берліна" отримала через 20 років після закінчення війни.
— У Берліні 10 травня 1945-го загинув мій жених Саша, такий красивий, блакитноокий. Ми йшли в зоосад дивитися на екзотичних тварин. Саша крокував попереду. Він перший побачив, що з підвалу на нас наставив автомат німецький підліток. Тільки оглянувся, щоб крикнути "лягай", а тут черга з автомата. У Берліні його й похоронили. Він був переводчиком із Сибіру.
Помічає, що її фотографують, поправляє поли піджака, осмикується.
— Ще в мене є спортивні медалі, тільки я їх не взяла. Маю перший розряд із легкої атлетики. Місяць тому вдома сіла на шпагат, а встати не можу. Гукаю сина, щоб підняв. Син заходить, а мене за столом не видно. Вова похоронив дружину і сина. Зараз живе в мене і хвилюється, щоб зі мною нічого не сталося. Каже: "Якщо ти ще раз сядеш, я тобі не знаю, що зроблю". Пробувала стойку на голові робити, але вже не можу: світ паморочиться.
3 
1
Коментарі